Боровець-Демчишин Олександра Романівна


Співачка (мецо-сопрано), заслужена артистка України (1996)

Окремі записи:

        Леся Боровець народилася 30 березня 1949 року у Львові.
        Закінчила Львівську консерваторію ім. М. Лисенка (1972; клас фортепіано Л. Крих, вокалу навчалась у М. Байко і Т. Карпатської). Працювала концертмейстером у Львівській хореографічній школі (1972-73); концертмейстером-педагогом Дрогобицького (1974-76) та Івано-Франківського (1976-78) музичних училищ; 1978-79 – методист фортепіанного відділення Львівського управління культури, 1980-2001 – викладач середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької (Львів).
        Солістка Львівського радіо і телебачення (1967-73), ансамблів «Медікус» (1967-1981), «Ватра» Львівської філармонії (1973-74), «Львівське ретро» (1989-93). З 1993 року є незмінною солісткою ансамблю «Галицька ревія».
        З ансамблями гастролювала в Україні, Росії (1973-74, 1980), Польщі (1990, 1993), Канаді (1991) та США (1991, 2001 – 03). Записала платівки «Ватра», «Пісні Б. Янівського» (1973-75); касети «Львівське ретро» (1990), «Галицька ревія» (1993).
        Озвучила музичні телефільми «Залицяльники» (1968, реж. Р. Олексів), «Пісні над Львовом» (1970, реж. О. Геринович), записала відеофільми «Мелодії давні і нові. Співає Леся Боровець» (1988, муз. ред. Л. Козак), «Високий замок сподівань» (1990), «Львівське ретро» (1990), «Галицька ревія» (1993, реж. обох Г. Ярема), «Незабутні мелодії» (2006, реж. Л. Козак).
        У репертуарі співачки твори українських та зарубіжних композиторів, українські народні пісні. Відзначена високим званням Заслужена артистка України (1996). Останніми роками багато концертує (Польща, 2006-08 рр.), (Японія, 2009).
        Успішно займаючись улюбленою справою Леся Боровець разом з чоловіком – заслуженим діячем мистецтв України, композитором Ростиславом Демчишином, ще й виховала чудових дітей. Двоє синів досягли високих вершин у музиці. Старший Назар, син від першого шлюбу – скрипаль Королівського оркестру в м. Севілья, а молодший Тарас – багаторазовий лауреат міжнародних конкурсів кларнетистів, працює у м. Фукуока (Японія).

Джерело:
1. Інформація з буклету до альбому «Сум Афродіти».
2. Олександра Боровець: «Українська музика повинна мати свій національний колорит” // Юліана Казімова. 9.07.2012, «Винники Plus» (plus.lviv.ua).
3. Ганіткевич Я. В. «Боровець-Демчишин Олександра Романівна» // Енциклопедія Сучасної України (esu.com.ua).

Боровець-Демчишин Олександра Романівна | Леся Боровець | Олександра Демчишин | О.Боровець

Підбірка публікацій
Олександра Боровець: «Українська музика повинна мати свій національний колорит»

Українська музика повинна мати свій національний колорит. Так вважає заслужена артистка, винниківчанка Леся Боровець, популяризуючи рідну пісню не тільки в Україні, а й за кордоном.

Сьогодні очевидним і водночас прикрим є той факт, що поп-музика домінує над оперною класикою. Ось, наприклад, Леся Боровець докладає багато зусиль до своєї праці й виконує народні пісні, класичний оперний вокал і джаз на високому рівні. Але серед сучасників переважають прихильники поп-музики. Ця ситуація нагадує порівняння гри на бандурі з грою на гітарі. Музикант-гітарист вважається «крутим», сучасним і дуже популярним. А бандуристів мають за старомодних…

На жаль, переважно саме так нині думає молодь. Або ж ще одним таким прикладом може бути набір учнів на заняття до музичних шкіл: на бандуру записується ледве п’ятеро осіб, на гітару ж – понад 15…

На щастя, маємо багато справжніх талантів, про які можна говорити, писати або й просто пишатися ними. Незважаючи на різноманітні інтереси та уподобання людей, життєвий і творчий шлях Лесі Боровець цікавий усім. Адже ця видатна людина розпочала свою пісенну кар’єру ще у кінці 60-х років й насамперед відома як джазова співачка. Власне, у джазових піснях Леся Боровець передає український колорит, лемківські, гуцульські мотиви, хоча коло її музичних уподобань цим не обмежується. Репертуар співачки – це твори українських і зарубіжних композиторів, українські народні пісні.

Пані Лесі вдалося записати платівки «Ватра», «Пісні Богдана Янівського», касети «Львівське ретро», «Галицька ревія», а також вона озвучила музичні телефільми «Залицяльники», «Пісні над Львовом», записати відеофільми та ін.

Навчаючись на першому курсі Львівської консерваторії ім. Лисенка, Леся Боровець здобула визнання як солістка радіо і телебачення. Згодом пані Леся, закінчивши цей заклад, виступала разом з ансамблями «Ватра». Артистка також працювала викладачем у музичній школі ім. Соломії Крушельницької, була концертмейстером у львівській хореографічній школі, концертмейстером-педагогом Дрогобицького та Івано-Франківського музучилищ, тривалий час була солісткою Львівської філармонії. З 1993 року п. Леся є солісткою ансамблю «Галицька ревія», а 1996 року Олександра Боровець отримала звання «Заслужена артистка України».

Варто лише задуматися над тим, наскільки наполегливою й талановитою співачкою треба бути, аби першою виконати твори композиторів Мирослава Скорика, Богдана Янівського, Ігоря Хоми й популяризувати їхні пісні за допомогою свого чарівного голосу, який став впізнаваним. Саме такою і є Леся Боровець.

Пані Леся, окрім вищезазначеного, побувала на гастролях в Україні, Польщі, Канаді, Японії. До речі, під час гастролей на Камчатці, артистка навіть мала незвичайну аудиторію в першому ряді – собак, які привезли глядачів.

Поцікавившись життям і творчістю відомої співачки, можна зрозуміти, що у неї успіхи не лише на роботі, адже жінка живе у злагоді зі своїм чоловіком – заслуженим діячем мистецтв України, композитором, диригентом, аранжувальником, піаністом, членом Спілки композиторів України Ростиславом Демчишином. Такій гармонійні атмосфері сприяє той факт, що у чоловіка й жінки однаковий фах. Для них музика – не є елементом розваги, а життєвою необхідністю. До речі, кілька разів ця чудова родина їздила з концертами в Америку, й діаспора заворожувалася голосом Лесі Боровець, особливо, коли вона виконувала «Аве Марію». Саме тому інформація про дуже талановиту співачку з України швидко поширилася серед української діаспори й запрошення виступити з Чикаго, Нью-Йорка, Голлівуда самі «летіли» до її рук .

Леся Боровець, успішно займаючись улюбленою справою разом з коханим чоловіком, ще й виховала чудових дітей. Двоє їхніх синів досягли високих вершин у музиці. Старший Назар, син пані Олександри від першого шлюбу – скрипаль Королівського оркестру в м. Севілья, а молодший Тарас – багаторазовий лауреат міжнародних конкурсів кларнетистів, працює у м. Фукуока (Японія).

Та окрім «ранньої» Лесі, є ще «теперішня». Глянути на «нову» п. Лесю, і порівняти її із тією Лесею Боровець, що є на записах концертів та на уривках з музичних фільмів, люди мали змогу на заньківчанському вечорі у Національному академічному драматичному театрі ім. М. Заньковецької, а також на численних виступах на підтримку української мови, які відбуваються на Львівщині останнім часом. «Теперішня» Леся Боровець впевнена, що українська музика повинна мати свій національний колорит. Артистка виконує лише ті пісні, які їй до вподоби, бо спів – це поклик її мрійливої душі, прагнення бути справжньою і правдивою перед слухачами.

Юліана Казімова
9.07.2012, «Винники Plus»

Леся Боровець: «Завдяки пісням Богдана Янівського я відчула себе популярною»

Винниківчанка, відома співачка, заслужена артистка України Леся Боровець поділилася з «Винники plus» ексклюзивною інформацією – спогадами про співпрацю з відомим львівським композитором, піаністом і педагогом Богданом Янівським, який творив естрадну культуру 1960-1979-их років, зробив неоціненний вклад у розвиток українського мистецтва Одна з найвідоміших пісень композитора – «Не забудь». Виявляється, вона і ще кілька присвячені саме Лесі Боровець.

– Пані Лесю, вас вважають першою пісенною музою композитора Богдана Янівського. Розкажіть про ваше знайомство.

– Богдан Янівський – цілий пласт пісенної культури, починаючи від зародження українського естрадного пісенного жанру у 70-х роках минулого століття. У Львові в цей час популярним був композитор Ігор Хома, який створив ансамбль «Медікус» при Львівському медичному інституті. Його музика в жанровій основі тяжіла більше до джазу.

Ігор Йосипович був членом джазового клубу в Польщі, звідки отримував нові платівки світових джазових виконавців зі всього світу. За це комуністична влада йому всіляко перешкоджала втілювати творчі задуми, обливала словесним брудом, розповсюджувала карикатури на нього та на весь музичний колектив – сатиричні памфлети з образливими карикатурними малюнками голих жінок на фоні фортепіано, за яким сидить маестро під назвою: «Сегодня ты играешь джаз, а завтра Родину продашь».

Але незважаючи на підлі дії комуністичного режиму, ому не вдалося знищити мистецький потяг композитора до джазової музики. Навпаки – аранжування та обробки українських народних пісень у джазовому стилі полонили серця львів’ян, які завжди стояли набагато кроків ближче до вільного західного світу та намагалися хоча б за допомогою музики звільнитися з комуністичного полону.

На цій творчій ниві виріс талант Богдана Янівського. Коли ми познайомилися, то Богдан робив перші спроби в пісенному жанрі. Він шукав виконавців для втілення своїх мистецьких задумів.

Наше знайомство відбулося в міському парку культури ім. Б. Хмельницького. Я там виступала як солістка естрадного гурту від музичної школи-інтернату Соломії Крушельницької, яку якраз закінчувала.

Після мого виступу я сіла на стіл за сценою, бо стільців поблизу не було, і з нетерпінням чекала на керівництво нашого колективу, щоб запитати думку про мій виступ. У цей час до мене підійшов Ігор Хома, представився і запитав, чи я б хотіла бути солісткою його колективу «Медікус». Я згодилася, бо це був знаний на той час колектив.

Тільки відійшов Ігор Йосипович, підбіг Богдан Янівський, дуже захеканий. Було помітно, що він бачив, як зі мною розмовляв керівник «Медікусу», тому вирішив, що я йому відмовлю. Він якось сором’язливо запитав: «Чи ви б не хотіли стати солісткою колективу «Веселі скрипки»?

Я ніколи не чула про такий колектив, але Богдан продовжував: «Цей колектив є при студії радіо та телебачення. Я хотів би записати з вами мої нові пісні».

Його голос переривався, може від хвилювання, а може від того, що Богдан біг, щоб швидше запросити мене до співпраці. Я була здивована такою надмірною увагою до мене, але знову погодилася.

– Як молодій співачці працювалося відразу в двох колективах?

– Почалися репетиції, знайомство з новим репертуаром в обох колективах і з новими людьми. Життя стало насичене – записи, виступи, зустрічі з мистецьким бомондом тогочасного Львова.

Зустрічі з новими людьми, неабияка увага до мене, симпатії молодих – у майбутньому – відомих митців нашого стародавнього Львова не закрутили мені голову, не зробили мене гордячкою, а навпаки, націлили мою увагу на вступ у консерваторію на фортепіанне відділення, про що я мріяла з дитинства.

Ігор Хома запропонував мені складати іспити до медичного вузу, оскільки ансамбль «Медікус» був створений на базі медінституту. А в цей час художня самодіяльність була розвинута у всіх державних вузах і всіляко заохочувалася керівниками цих державних закладів. Але я була переконана в правильності свого рішення вступати в консерваторію.

Богдан як молодий починаючий композитор запропонував мені послухати його твори, які я повинна була підготувати до запису в радіоцентрі. У той час, як і зараз, радіокомпанія знаходилася на вулиці Князя Романа. Тут відбувалися перші записи, кімната містилася всередині будівлі – ближче до подвір’я. Хоча кімната була ізольована від навколишніх звуків, але частоти записувального пристрою ловили гуркіт. Тому оркестр та солісти записували свою програму вночі.

Я попередила маму, що об 11 годині вечора буде проводитися запис нових творів Богдана Янівського, але вона була категорично проти, боялася за мене – єдину дочку, недавно ще ученицю 11-го класу. Але вмовити батьків таки вдалося.

– Як виглядала праця над записом пісень уночі? Яку першу пісню записали?

– Тоді були ще бобінні магнітофони, апаратура старого взірця, тому писалося дуже важко. Богдан закупив провізію – пиріжки, каву, щоб підкріпитися, бо бадьоро налаштувалися, адже попереду нас чекала складна ніч. Твори писалися та переписувалися, прослуховувалися декілька разів, ми робили багато дублів, оцінювали записане…

За такими марудними справами і промайнула ніч. На годиннику 4 година ранку. Нарешті здійснилося – перша пісня Богдана «Побачення» на слова Романа Кудлика була готова.

В цій пісні вже чітко було помітно власний стиль Богдана – його лірична задушевність, специфічні ладові ходи, цікава гармонія, яка згодом упродовж довгого періоду його творчості буде нагадувати перші паростки мелодійної специфіки жанру, структурної побудови мелодичних зворотів, притаманних тільки його музиці.

– Ви, щойно закінчивши школу, активно взялися до роботи. Для навчання був час?

– Та наступного дня після нічного запису в мене був вступний іспит у консерваторію. Я склала його на «добре». Але мамі пообіцяла, що більше ніяких виступів чи записів під час іспитів не буде. Я дотрималася свого слова.

Після всіх іспитів я з нетерпінням чекала, коли вивішать списки прийнятих абітурієнтів. У цей час до мене подзвонили з телебачення, щоб домовитися про виступ у телепередачі «Музичні моменти» з піснею «Побачення», яку ми записували вночі на радіо.

Телепередачу проводив викладач консерваторії Олександр Зелінський. Співати потрібно було без фонограми, наживо з оркестром. Пан Зелінський розповів про молодого композитора Богдана Янівського, який разом із поетом Романом Кудликом написали пісню, яку виконає студентка Львівської консерваторії Леся Боровець. Після передачі я з докором зі сльозами на очах сказала, що чи я є студенткою було відомо тільки завтра.

Наступного дня у вестибюлі консерваторії вже висіли списки людей, яких прийняли на навчання. Не встигла я переступити поріг, як Богдан, усміхнений і веселий, наче з-під землі з’явився переді мною і весело сказав: «Ти студентка! Вітаю. Тепер ми підемо на каву. Запрошую всіх знайомих, яких зустрінемо». Але я не рушилася з місця. Мені потрібно було переконатися і самій глянути на списки, знайти своє прізвище і заспокоїтися.

Перед дошкою оголошень стояла юрба молодих абітурієнтів. Я ледве протиснулася й зосереджено почала переглядати списки. Нарешті я побачила своє прізвище і радісна вибігла на вулицю. Там на мене чекали Богдан, декілька поетів і музикантів. Дорогою до кафе зустріли ще багато знайомих і спільних друзів. Разом попрямували на каву. Я була щаслива, бо стала студенткою.

Виявляється, що Богдан Янівський вже о восьмій годині ранку нервово прогулювався біля консерваторії. Списки студентів, прийнятих на навчання, ще не були вивішені. Богдана мучила совість, що він перед самим іспитом затіяв запис на радіо, хоча я нічого йому не сказала про мій перший вступний іспит.

Студентське життя плинуло у звичному руслі – заняття, наука, підготовка до екзаменів. Богдан часто заходив до консерваторії, знаходив мене на парах, щоб узгодити програму нових пісень, знайомив мене зі своїми новими творами. Крім сольних творів («Побачення», «Гуси-лебеді», «Сум Афродіти», «Верховинська колискова», «Калини цвіт» та ін.), він почав писати музику до театральних вистав у театрах Марії Заньковецької та ТЮГу, сольні номери яких стали популярними хітами сьогодення – пісні «Не забудь», «Віхола», «Пісня про Львів». Вони часто звучали на радіо та телебаченні, їх замовляли у радіослухачі для привітань.

– Мабуть, із того часу ви відчули себе популярною співачкою?

– Зі мною почали записувати інтерв’ю, навіть московські журналісти. Оскільки на телебаченні я часто виступала з новими піснями Богдана, мене почали впізнавати на вулицях, зі мною знайомилися невідомі люди – молоді та літні, дякували за нові пісні та гарне їх виконання. Отже, якщо одним словом, я стала популярною співачкою.

Коли записи проводили в пізній вечірній час, то Богдан Янівський разом із своїми друзями завжди проводжав мене додому. Одного разу після вечірньої програми на телебаченні до Богдана завітали його друзі – Богдан Ступка, Олег Криса, які погодилися мене провести додому. Я тоді ще не знала з ким повертаюся додому. Олег Криса – світовий скрипаль, лауреат конкурсу імені Паганіні, який грав на його скрипці, Богдан Ступка – відомий український актор, за плечима якого багато зіграних ролей у кіно та театрах. Отже, троє молодих, красивих, обдарованих, творчих людей, включаючи Богдана Янівського, стояли біля моєї брами на вулиці Стрийській.

До речі, Богдан боявся моєї мами, яка дала зрозуміти, що якщо ще раз будуть нічні записи, то вона зуміє зупинити «це неподобство», бо «студентка повинна вчитися і крапка».

– Як складалося життя після закінчення навчання?

– По закінченню консерваторії мене запросили працювати у філармонію у вокально-естрадний колектив «Ватра». Почалися далекі поїздки: Сахалін, Камчатка, Владивосток, Хабарівськ, Алтайськи край, де я виконувала і пропагувала твори Богдана Янівського, зокрема «Верховинська колискова», «Калини цвіт» на слова Богдана Стельмаха. Приїхала московська студія звукозапису «Мелодія», щоб записувати колектив «Ватра» і колектив Богдана Янівського на платівки. Звукооператори звернули на мене увагу, а точніше – на мій голос, бо він, за їхніми словами, добре «клався» на звук.

Через рік після довгих гастролей наш колектив «розвалився». Багато вокалістів залишили колектив і я також.

Минуло декілька років. Наші творчі плани припинилися через моє особисте життя, бо я була змушена виїхати зі Львова до іншого міста. Не буду розповідати про сумні сторінки мого особистого життя, яким нагородила мене лиха доля. Зустрічалися творчо ми все рідше. Тільки тоді, коли я приїздила до рідного Львова. І ось настав сумний день, коли нас посварили люди, які не мали ніякого відношення до творчості. Посварили надовго, жорстоко і підло, стараючись вигадувати при цьому різні нісенітниці, хоча я не була винна ні в чому.

Богдан Янівський дуже розсердився на мене, бо вважав мене винною. Він вирішив переписати всі мої записи, які на той час зберігались у фонді радіо та телебачення, і попросив Марту Кінасевич – головного редактора та упорядника цих фондів – знищити все, що пов’язане з моїм ім’ям. Марта вчинила дуже розумно: вона взяла весь матеріал із фонду, переписала на велику бобіну і залишила у себе вдома. Тобто весь репертуар зберігся неушкодженим. Дякуючи їй, тепер він знову зберігається у «Золотому фонді України».

Силами інших співаків Богдан переписав частину мого репертуару і пустив в ефір… Повернувши назад у Львів, я згодом зустрілась із Богданом. Ми довго розмовляли і нарешті дійшли до порозуміння. Богдан давно пробачив своєму кривднику і поставився до моєї тодішньої ситуації з розумінням. Ці сімнадцять років неспілкування з Богданом Янівським були втрачені у творчому відношенні, хоча ми навіть після цього виступили декілька разів з його новими творами, заспівали дуетом на одному з вечорів у клубі медінституту пісню «Журавочка».

Згодом мене запросили працювати в колективі «Львівське радіо». І знову я зустрілась із паном Олександром Зелінським, який колись давно вів програму «Музичні моменти», коли я вступала до консерваторії.

Отже, в житті все повторюється. Але вже в інакшому часі. Пан Зелінський як художній керівник «Львівського ретро» запросив мене працювати з колективом, згодом ми поїхали на гастролі до Канади та Америки.

Минуло знову одинадцять років. Я декілька разів перетинала океан, брала участь у різних концертах, але з Богданом більше не зустрічалася.

Одного разу, після моєї останньої поїздки за кордон, я зустріла Богдана біля консерваторії. Він дуже змінився. Погладшав. Розпитував про гастролі, виступи, життя. Це була остання наша зустріч.

…Різдво я святкувала у знайомих, які мешкали біля Богданової вулиці. Оскільки вони були його сусідами, то вирішили запросити його в гості. Зателефонував спочатку господар дому, запросив, а потім передав слухавку мені. У Богдана був кволий голос. Він відповів: «Я не зможу прийти, Лесю, бо довго хворію, схуд на 25 кілограмів». Це була остання наша розмова, а на початку літа 2005 року Богдана не стало.

Розмовляла Лариса КУБСЬКА
19.07.2016
«Винники Plus»

...І один внутрішній світ для двох

Ми сидимо в затишному помешканні музичної сім’ї – Лесі Боровець-Демчишин і Ростислава Демчишина. Талановитих людей, захоплених своєю справою, тобто музикою, яка і є їхнім сенсом життя.

Леся Боровець – заслужена артистка України (1996). Нею їй допомогли стати її вчителі – Марія Яківна Байко, факультативний вокал, Одарка Карлівна Бандрівська, вокал (у музичній школі імені С.Крушельницької) і Тетяна Олександрівна Карпатська, викладач консерваторії у минулому, з якою пані Леся і нині творчо спілкується.

У 1972 році закінчила Львівську консерваторію (нині – Музична академія імені М.Лисенка), працювала концертмейстером у хореографічній школі, Дрогобицькому та Івано-Франків-ському музучилищах, викладачем музичної школи імені С.Крушельницької, солісткою Львівського радіо і телебачення, ансамблю «Ватра», Львівської філармонії та «Львівського ретро», колективу «Галицька ревія».

Львів’яни, яким за …, пам’ятають у виконанні Лесі Боровець такі популярні у шістдесяті-вісімдесяті роки пісні Богдана Янівського на слова Богдана Стельмаха, як «Сум Афродіти», «Гуси-лебеді», «Калини цвіт», «Не забудь», «Верховинська колискова» та багато інших творів тих чи інших авторів.

Ростислав Демчишин – композитор, диригент, аранжувальник, талановитий імпровізатор. Член НСКУ з 2007 року. Консерваторію у Львові закінчив 1988 року. Диригент Львівського оперного театру. 1989-го створив і очолив Галицький симфонічний оркестр, а від 1993-го року очолює ансамбль «Галицька ревія», що виконує пісні й твори, зокрема, репресованих українських композиторів в обробці Ростислава Демчишина. Гастролював в Угорщині, Польщі, Чехії, Італії, США.

Отож, ми сидимо втрьох і переглядаємо відеофільми з основних концертів Ростислава Демчишина і Лесі Боровець-Демчишин. І з Київської національної філармонії (10.09. 2008), де вперше прозвучала прекрасна і водночас щемливо-трагічна кантата Р.Демчишина «Голодомор», і виступ «Галицької ревії» (1993), і спів ансамблю «Оскар», вокалісти якого виконують світові шедеври. Але для його існування немає, на жаль, головного «шедевру епохи» – долара чи й еквівалентної йому гривні.

Прийнято вважати, що поети – як діти, тішаться своїми віршами. Спостерігаючи за сімейним музичним дуетом Демчишиних, зокрема, коли вони вже вкотре переглядали відео своїх концертів, я зробив висновок: музиканти – ще більше діти, ще безпосередніші, аніж поети. Так, Леся Боровець своїм голосом чи рухами рук прагнула допомогти співакам, яких слухала. А Ростислав Демчишин, пильно стежачи за наповненням музичного простору, здається, вже виношував у собі нові партитури.

Розмовляємо. І під час транслювання відео, і опісля…

«Люди обіймалися, плакали, ридали»

– Де ви знайшлися?

Ростислав: Хто – я і Леся?

– Так.

Р.: Вчилися разом у музичній школі-інтернаті, що при консерваторії. Я в 1955 році до неї вступив, а Леся – в 1956-му.

Леся: Ми тоді й не думали, що одружимося. Він був дуже хвалько, як мені здавалося. І він мені зовсім не подобався. Я навіть на нього не дивилась… А я – скромна…

Р.: А в житті – все інакше… Ми з нею зблизилися і здружилися…

Л.: Ой, не так… У Парку культури мав бути концерт, на якому мене запросили виступати. Щоб я сама виступила і собі акомпанувала.

Р.: То був, здається, тоді з’їзд композиторів-аматорів.

Л.: «Срібне коло» я хотіла заспівати. Коли була репетиція, а Ростислав також був запрошений, він підійшов до мене і сказав: «Ви не ту гармонію граєте». Бо я закінчила фортепіано, але факультатив – у Марії Яківни Байко. То він мені і каже: «Можна, я вам заакомпаную?»

– То в якому році було?

Р.: У 1982-му.

Л.: Тоді ми знайомилися вдруге. Бо в школі я на нього не звертала уваги. Не любила і не люблю хвальків… Ростислав мав дуже гарний баритон. Сидів за фортепіано й імпровізував. Так ми пізнавали одне одного. Каже, наприклад: «Хочеш, я тобі цю тему виконаю в транскрипції Баха чи Ліста?» Словом, я закохалася в імпровізацію.

– І тільки?

Л.: Я – людина мистецтва. Я живу мистецтвом. Я маю свій світ. І зрозуміла, що до мого світу може приєднатися і Ростислав. До мого внутрішнього світу, який я люблю.

– А як з «хвальком»?

Л.: То просто він знав собі ціну.

– Скільки разів, якщо пригадаєте, Ви в житті сварилися між собою?

Л.: Ми сварилися з тобою?

Р.: Ні, ніколи.

Л.: Я можу сказати щось, а потім сама відходжу, а він – тим більше… Я пишу так само пісні (показує… – «Пошта»). Ростислав деякі твори Богдана Янівського відновлює. А Богдан Стельмах хоче видати збірку. Я написала – «Моя любове незвичайна» на слова Богдана Стельмаха. Заранжувала. Чесно кажучи, навіть сама не сподівалася.

– Ну, жити з композитором, диригентом, аранжувальником, тонким імпровізатором стільки часу – гріх був би не навчитися писати пісні.

Р.: Я ж був головним хормейстером Галицького камерного хору. Був.

– А тепер?

Р.: Тепер працюю в «Дударику».

Л.: А я була солісткою Галицького камерного хору. Але в січні пішла з нього.

– Пане Ростиславе, що Ви вважаєте найбільшим досягненням у житті? Чи – вчинком?

– Оркестровку гімну «Ще не вмерла Україна».

– Розкажіть, як це було.

Р.: Сьомого квітня 1990 року над міською Ратушею замайорів синьо-жовтий національний прапор.

– Я пам’ятаю: люди плакали, сміялися. Вся площа Ринок і прилеглі вулички були переповнені львів’янами.

Р.: Ну от. А 9 квітня мала відкритися перша сесія першої демократично обраної Львівської обласної ради. І прапор наш національний мали піднімати над куполом Оперного театру. Там повинен був грати великий симфонічний оркестр. В’ячеслав Чорновіл попросив мене зробити оркестровку гімну, який має прозвучати. Оркестровку я робив цілу ніч, до 8 квітня. Восьмого була репетиція. А о 10-й ранку 9 квітня в Оперному Галицький симфонічний оркестр виконав «Ще не вмерла Україна».

– Можна вважати, що це була прем’єра виконання Державного гімну України?

Р.: Звичайно. Є запис тієї урочистості. Ми з Лесею часто передивляємося. Люди обнімалися, плакали, ридали.

Л.: Я теж тоді була в залі і співала з іншими слова гімну.

– Коли був створений Галицький симфонічний оркестр?

Р.: У 1989 році. Уперше – з колосальних музикантів. Із самих чоловіків, до речі. Так, як це прийнято у Європі.

Відступ, конче необхідний для доповнення

Вони

Доля їх звела тоді, напевно, коли найбільше потребували життєвої допомоги: і коли знаменита естрадна співачка Леся Боровець залишилася сама з синами, і коли талановитий диригент, імпровізатор Ростислав Демчишин самотою вишукував засоби до існування, – їх шляхи зустрілися на проспекті Шевченка (тоді – Академічній). Зрештою, можливо, ця зустріч тут відбулась лише у моїй уяві, – не знаю. Я була здивована, побачивши їх разом.

Він

Я багато знала про Ростика – так називав його мій чоловік, Орест Козак. Вони вчилися на диригентському відділенні оркестрового факультету Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка у найкращого викладача – професора Миколи Колесси. Абсолютний слух, спадкова і набута музикальність виділяли його серед студентів. Ростислав починав блискуче, однак через свій характер одержав диплом консерваторії пізніше від інших. Нині заслужений діяч мистецтв України має у своєму доробку чимало симфонічних, кантато-ораторійних творів, хорів, пісень.

Ростислав – багатогранна особистість. Друге народження у його «Галицькій ревії» дістали естрадні композиції Анатолія Кос-Анатольського, Євгена Козака, Богдана Весоловського.

Вона

Хто з нас, старшокласників, студентів 60-х років, не захоплювався оксамитним голосом Лесі Боровець, рівним в усіх регістрах, чистим, без неприємних призвуків, котрий часто, мало не щодня звучав з радіо чи телебачення. Ми відкривали для себе композиторів Ігоря Хому, Богдана Янівського…

Це була високомайстерна українська естрадна музика, котра в інтерпретації Лесі Боровець захоплювала новизною, сягаючи одночасно своїм корінням в українську довоєнну легку музику. Співпраця Лесі-піаністки, випускниці Львівської консерваторії, з «Медікусом» – оркестром під керуванням Ігоря Хоми, оркестром «Веселі скрипки» під керівництвом Богдана Янівського – неповторна, вагома сторінка української естрадної музики 60 – 70-х років.

Коли я скажу, що першу скрипку в ансамблі «Львівське ретро», котрим керував Олександр Зелінський, грала Леся – зі мною погодяться всі, сподіваюсь, – і сам маестро» (Любов Козак, тележурналіст. Написано спеціально для цього інтерв’ю).

«З «Ретро» багато місць ми об’їздили»

– При чому було створено оркестр?

Р.: Він був недержавний. Перший приватний симфонічний оркестр. Уявляєте: 86 осіб.

– Вдалося якось залагодити матеріальний бік справи?

Р.: Так. Були спонсори. Спочатку нам дуже допомагали.

– А потім коштів не стало, як це у нас буває?

Р.: Власне. Оркестр довелось розпустити у 1992 році.

– Нині Ви очолюєте «Галицьку ревію» – я так зрозумів?

Р.: Правильно зрозуміли. То досить солідний колектив. По-перше, він створений на базі «Ретро».

– Гастролювали десь?

Р.: У Дніпропетровську і Павлограді, навіть на телебачення нас запросили, у Севастополі, Сімферополі…

– Ваші діти, здається, теж музиканти?

Р.: Один син, Тарас, у Японії. Грає в Японському симфонічному оркестрі.

– Ого! Ви відвідували його там – і Японію водночас?

Р.: Ще ні. Але поїдемо обов’язково. Другий син, Назар, від першого шлюбу Лесі – скрипаль у Королівському оркестрі в Севільї, Іспанія.

– То це Ви туди зібралися їхати?

Л.: Так.

– Чим тепер ще переймається пан Ростислав?

Р.: Створив ансамбль «Оскар». Усі – вокалісти. Мають прекрасний голос і слух. Кожен може співати окремо, а решта – підспівують.

– Що виконують?

Р.: Світові шедеври. Це – стилізована класична музика.

– Кошти є?

Р.: Якби мені бодай 500 тисяч на півроку – я б з ними світ перевернув. Я збираю таких, які вміють співати. Вони прекрасні артисти, солісти. Вони так у мене вірили.

– А що сталося?

Р.: Коштів нема. Ми думали, що все біля наших ніг буде. І нічого не вийшло.

– Шкода… Ви разом з Лесею, певно, півсвіту об’їздили з гастролями?

Л.: Усю Америку. Були вдвох і в Угорщині, і в Польщі, і в Чехії. З «Ретро» багато міст об’їздили.

– А де найбільше Вам запам’яталося?

Р.: Можливо, виступи у Севастополі. Глядачі однаково приязно сприймали Шуберта («Аве Марія»), класичний джаз, пісню «Україна є, Україна буде», написану мною на слова Зої Ружин до 10-річчя незалежності України. До речі, цю пісню виконував хор з 2000 осіб у палаці «Україна» на ювілеї незалежності.

Л.: У Чикаго Український мистецький центр свого часу організував нам вечір-концерт. Третину програми становили пісні І.-Б.Весоловського, зокрема «Мама», «Катеринка», «Прийде ще час». Зала дуже гарно нас зустрічала.

Р.: Людям сподобався дуже голос Лесі.

Л.: І акомпанемент Ростислава… Ще запам’ятався нам приїзд до Лос-Анджелеса у 2002 році. Серед інших я там співала популярні пісні І.-Б. Весоловського – «Прийде ще час», „Мама», «Катеринка», а також «Знову у Львові» (музика і слова Я.Ярославенка), «Пригоду» та «Львів’янку» (музика і слова Едварда Козака).

– 10 вересня минулого року Ви мали в Київській національній філармонії концерт до свого ювілею…

Р.: Так, і до 70-річчя Героя України Мирослава Скорика – водночас.

– Що Вам найбільше запало в душу?

Р.: Київська публіка. У другому відділенні концерту, де я диригував оркестром, виконувались кілька речей – «Гаї шумлять» на слова Тичини, «Берестечко» (на слова Т.Шевченка «Ой чого ти почорніло»), «Україна є, Україна буде». Звичайно, найбільшим моїм успіхом, чи як то сказати, була прем’єра кантати «Голодомор». Кияни під час її виконання Юрієм Трицецьким вставали. І взагалі – зала так бурхливо реагувала на наш концерт, що аж сльози на очі наверталися.

Л.: А представник львівської громади в Києві пан Дерев’янчук висловив думку, що «високогуманістичний твір «Голодомор» міг би бути кандидатом на Шевченківську премію».

Оксана Пахльовська
8 травня 2009, №50 (788)
Львівська Поштa (lvivpost.net)

* ФОТОАЛЬБОМ

Леся Боровець і Мар’ян Шуневич. Львів. 16.09.2016 року. Презентація книги Михайла Маслія «Золотий вік української естради». Фото Любомира Криси. (архів М.Маслія)

Леся Боровець і Мар’ян Шуневич. За роялем чоловік Лесі – Ростислав Демчишин. Львів. 16.09.2016 року. Презентація книги Михайла Маслія «Золотий вік української естради». Фото Любомира Криси. (архів М.Маслія)

Леся Боровець і Мар’ян Шуневич. Львів. 16.09.2016 року. Презентація книги Михайла Маслія «Золотий вік української естради». Фото Любомира Криси. (архів М.Маслія)

Леся Боровець і Мар’ян Шуневич. Львів. 16.09.2016 року. Презентація книги Михайла Маслія «Золотий вік української естради». Фото Галини Ткачук. (архів М.Маслія)

Леся Боровець і Мар’ян Шуневич. Львів. 16.09.2016 року. Презентація книги Михайла Маслія «Золотий вік української естради». Фото Галини Ткачук. (архів М.Маслія)

Леся Боровець і Мар’ян Шуневич. Львів. 16.09.2016 року. Презентація книги Михайла Маслія «Золотий вік української естради». Фото Галини Ткачук. (архів М.Маслія)

Дискографія
Вам даруємо /участь в ансамблі / спів, 33 rpm/12″/ Мелодия – С60 06231-32, 1975
Знову у Львові /участь в ансамблі / спів , Cassette/ Студія Лева – AVS C003, ~ 1990
Сум Афродіти /альбом, CD-Audio/ Наш Формат – без номера, 2010
Від класики до джазу /альбом, CD-Audio/ Наш Формат – без номера, 2010