Гмиря Борис Романович


Видатний український оперний і концертно-камерний співак (бас-кантанте). Заслужений артист України (1940), Народний артист СРСР (1951)

        
Окремі записи:

        Борис Гмиря народився 23 липня (5 серпня) 1903 року в м. Лебедин, тепер Сумської області в бідній робітничій сім’ї. Тато, Роман Костянтинович, був муляром, мама, Ганна Федорівна, – неписьменною швачкою.
        По закінченні початкової школи одинадцятирічний Борис почав працювати, щоб хоч якось допомагати родині. Працював посильним при з’їзді мирових суддів Лебедина, друкарем, різноробом, вантажником, матросом, кочегаром. Лише у віці 27 років на робітфаці отримав атестат про середню освіту.
        У 1930 році Борис Гмиря, успішно склавши вступні іспити, став студентом Харківського інженерно-будівельного інституту, який з відзнакою закінчив 1935 року.
        Ще під час навчання, на студентських концертах помітили його хист до співу. Тому на четвертому курсі він пішов на прослуховування до Харківської консерваторії. Там комісія засвідчила рідкісні голосові дані – винятковий бас і високу музичну культуру Бориса Гмирі.
        Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва. На третьому курсі консерваторії його запросили на провідні ролі в Харківський театр опери, де він і працював до закінчення навчання.
        У 1939 році, одразу після закінчення консерваторії, Бориса Гмирю запросили солістом до Київського театру опери та балету ім. Т.Г.Шевченка. Тоді ж, 1939 року, серед 76 співаків з колишнього Радянського Союзу, які брали участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, Борис Гмиря став лауреатом і отримав другу премію (перша не присуджена нікому).
        Керівництво Київського оперного театру (директор Пащин, художній керівник Смолич) практично не давали розкритися таланту Гмирі. Він співав три рази на місяць при нормі – вісім. Його не відпускали на гастролі до Харкова, Миколаєва та інших міст, хоча договори були підписані і навіть розклеєні афіші. І хоча втручання М.Хрущова дещо покращило ситуацію, але цькування Гмирі продовжувалося. 8 квітня 1941 йому було присвоєне звання «Заслужений артист УРСР».
        Під час окупації України військами Німеччини, з 1942 по 1943 рік Борис Гмиря працював у Полтавському музично-драматичному театрі, який німці перевели до Кам’янця-Подільського. В цей час його намагалися вивезти для виступів до Німеччини. Цього вдалось уникнути через необхідність Бориса Гмирі доглядати хвору дружину (Анна Іванівна Грецька, перша дружина співака, важко хворіла, померла у 1950 році).
        Після витіснення у 1944 році радянськими військами німецької армії з Кам’янця-Подільського, співак продовжив працювати в Київському театрі опери та балету.
        Два роки, які Борис Гмиря пропрацював на території окупованій німецькими військами були причиною постійних утисків, яких зазнавав співак працюючи в Київському оперному театрі. Деякі його колеги, особливо з Київського оперного театру, продовжували інтриги, розповсюджували брехливі чутки про його перебування на окупованих землях. А керівництво дозволяло йому гастролі тільки в Радянському союзі та країнах соцтабору (гастролював у Чехословаччині (1955), Болгарії, Польщі (1956), Китаї (1957), у 1951, 1960 брав участь у декадах української літератури і мистецтва у Москві), хоча його голос хотіли чути в усьому світі. І запрошення на гастролі йшли звідусюди.
        Мільйони слухачів чекали на нього в США, Італії, Франції, Англії та інших країнах світу. Але туди його радянські можновладці майже не випускали. Допомагала Борису Романовичу витримати все вищесказане жахіття його друга дружина Віра Августівна. Вона оберігала співака як могла від стресів, від цькування з боку заздрісників.
        Під час Декади українського мистецтва у Москві (1951), на поданні про присвоєння звання Гмирі, Сталін власноручно закреслив «Народний артист УРСР» і написав: «Народний артист СРСР». У 1952 році співаку присуджена Сталінська премія, 1960 – нагороджений орденом Леніна.
        У 1957 році Борис Гмиря був змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету. Співак вирішив звільнитися з роботи в театрі без призначення пенсії, тому що директор відмовив йому в переведенні на пенсію, незважаючи на 21 рік оперного стажу і 42 роки загального трудового.
        Конфлікт тривав понад три роки, поки нарешті Рада Міністрів СРСР винесла рішення за № 08.10-26210-с від 25 березня 1961 про призначення Б.Гмирі пенсії союзного значення. Після виходу на пенсію Борис Гмиря в театрі працював лише як гастролер, а тому вистави з його участю у Києві відбувалися дуже рідко.
        Співака постійно запрошували за кордон, пропонуючи прекрасні умови, але він не мислив свого життя поза Україною. Гмиря любив українську класику, особливо твори Тараса Шевченка. Він просив українських композиторів написати музику до деяких з них і використовував у своїх концертних програмах. Прекрасно звучали у його виконанні такі музичні твори на вірші Т.Шевченка, як: «Гей, літа орел», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Зоре моя вечірняя», «Думи мої» та ін. Знявся у фільмі-опері «Наймичка» за однойменною поемою.
        До 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 1961 року, Борис Гмиря підготував свою першу програму з творів поета, а через три роки, з нагоди 150-річчя від дня його народження, другу. Саме вона прозвучала у найкращих концертних залах Києва, Москви, Ленінграда, Риги, Таллінна, Вільнюса та ін.
        Яскраво індивідуальний виконавський стиль Бориса Гмирі спирається на традиції вітчизняного (зокрема у сфері поєднання музичних і драматичних аспектів психологічного образу) й водночас італійського bel canto, сприйняті через П.Голубєва (учня Ф.Бугамеллі) вокальних шкіл. Голос відзначався порівняно помірною силою, проте широким діапазоном, гнучкістю, багатством тембрових і динамічних відтінків, густим і надзвичайно теплим забарвленням, здатністю до органічного злиття з оркестром.
        Для виконавського стилю співака характерні володіння кантиленою, майстерним філіруванням звука, відточеність деталей, rubato при бездоганній вокальній і високій загальнохудожній культурі – виразна дикція, пластичність жесту, їх чітка психологічна обумовленість. Втілення великого діапазону емоційних станів поєднувались із глибоким психологізмом, драм, наснаженістю й водночас благородною стриманістю.
        Борис Гмиря – один із найосвіченіших людей свого часу, йому притаманна різнобічна ґрунтовна ерудиція, зокрема у галузях світової музичної літератури, історії тощо. Це слугувало базою аналітичного ставлення Бориса Гмирі до виконуваних творів (зокрема він спирався на принципи системи К.Станіславського, дані акустики, психології, психофізіології, вивчав відповідні історичні матеріали, першооснови оперних лібрето, винятково точно прочитував нотний текст, узагальнював власний творчий досвід у теоретичних розвідках). Співакові був властивий постійний творчий пошук, зацікавленість різноплановим у національному і стильовому відношеннях репертуаром.
        За 20 років творчої діяльності Борис Гмиря наспівав понад 1200 творів. З них зберігається у фонотеці 600, з яких майже 300 українських народних пісень, приблизно стільки ж російських, а також 75 арій із 40 оперних партій. Протягом цього ж періоду співак виступив 2103 рази: зіграв 683 оперні спектаклі, дав 1420 концертів.
        Платівки з піснями у виконанні Бориса Гмирі у Радянському Союзі видавались багатотисячними тиражами. Протягом 1945 – 1970 років видано понад 200 найменувань платівок із співом Бориса Гмирі, тираж яких складав від 100 тис. до 600 тис. екземплярів. У сукупності їхній випуск склав 7,5 мільярдів примірників. Багато з тих платівок копіювались видавництвами за межами Радянського Союзу. Також записи співака видані на численних аудіокасетах, аудіодисках, численними є фондові записи співака на Українському радіо.
        Значним є епістолярний доробок Бориса Гмирі – 150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей; 2,5 тис. нотних зошитів, листів, партитур з правками Гмирі. Цікава й епістолярна спадщина — вісім зошитів-щоденників за 1939 – 1969 роки, а також сім тисяч листів.
        Помер Борис Гмиря 1 серпня 1969. Похований в Києві на Байковому цвинтарі. У 1979 встановлено надгробок (скульптор К.Кузнєцов).
        В 1973 році у Києві на будинку, де проживав співак, встановлено меморіальну дошку з барельєфним портретом Бориса Гмирі (скульптора І.Кавалерідзе, архітектор А.Ігнащенко). В 1978 році у Лебедині відкрито музей-кімнату співака при Будинку культури. У 2003 році у Києві започатковано Міжнародний конкурс вокалістів ім. Б.Гмирі.
        Значний внесок у збереження творчої спадщини Бориса Гмирі належить «Фонду Бориса Гмирі», яким, зокрема, опубліковано 115 статей з питань функціонування Фонду та життя і творчості Б.Гмирі, реставровано 360 музичних творів у виконанні Б.Гмирі, видано 15 компакт-дисків та три аудіо касети із записами співу Б.Гмирі, у 2003 році вийшла збірка нот «Романси та українські народні пісні з репертуару Бориса Гмирі (вид-во «Музична Україна»), у 1998 (до 95-річчя від дня народження Бориса Гмирі) створено телефільм «Борис Гмиря».

Джерело:

1. Лисенко І.М. «Гмиря Борис Романович». Співаки України. Енциклопедичне видання. К.: «Знання», 2011, стор.: 115-116.
2. Принц Ганна, Цимбаліста Наталія. «Феноменальне мистецтво Бориса Гмирі» // Інформація з поліграфії до альбому «Феноменальне мистецтво Бориса Гмирі. CD 8» (LEMMA – 03016-2, 2003).
3. Немкович О. «Гмиря Борис Романович» // Українська музична енциклопедія, Т.1 – Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. 2006, стор.: 471-472.
4. Марія КУЛЕБА. «Борис ГМИРЯ: життя задля України. На Батьківщині про видатного співака незаслужено забули», 13.04.2006 (текст – tovarish.com.ua).
5. Король Віктор. «Борис Гмиря: геній серед тернів» // «Персонал Плюс», № 13 (418) 30 березня – 5 квітня 2011 року, (personal-plus.net ).
6. Поліщук Тетяна «Борис Великий. Сорок років тому пішов у вічність легендарний український бас», 06.08.2009 (day.kyiv.ua).
7. Інформація та фото з веб-сайту «Фонду Бориса Гмирі» (hmyria.com).
8. Записи з альбому «Реве та стогне Дніпр широкий» (Мелодия – Д 033121-22).


Підбірка публікацій
ПОВЕРНЕННЯ БОРИСА ГМИРІ

Серія компакт-дисків «Зі скарбниці світового виконавського мистецтва» поповнилася трьома новими — з записами видатного українського співака — баса-кантанте Бориса Гмирі…

Серія компакт-дисків «Зі скарбниці світового виконавського мистецтва» поповнилася трьома новими — з записами видатного українського співака — баса-кантанте Бориса Гмирі. Фонотека його записів — народних пісень, романсів, класичного оперного репертуару — величезна. Проте компакт-диски видаються вперше. Цій події сприяв фонд Бориса Гмирі (голова — Ганна Принц) за підтримки фонду «Україна-інкогніта» (президент — голова української народної партії «Собор», народний депутат України Анатолій Матвієнко).

Програма одного компакт-диску включає арії з класичних опер, другого — твори на слова Тараса Шевченка (це — перший компакт-диск в Україні з шевченківським репертуаром). Третій присвячений українським та російським романсам. Останній виданий як доповнення до майбутньої монографії Ганни Принц та Маріанни Копиці «Гмиря і Шостакович», яка вийде друком протягом трьох місяців. Ця книга — результат фундаментального дослідження творчих і особистих відносин між Гмирею та Шостаковичем. Всебічно проаналізований процес співпраці співака і композитора над вокальним циклом «П’ятиденка», який і відкриває названий компакт-диск. Розкрито також справжню причину відмови Гмирі співати у Тринадцятій симфонії Дмитра Шостаковича. Відтоді, як Шостакович почув Гмирю, у композитора з’явився ряд творів, написаних для його голосу. В одному з численних листів до Гмирі Дмитро Шостакович писав: «Я ще не створив музики, гідної вашого дивовижного таланту». Протягом 1950-х років композитор створює цикл романсів для баса, далі — партію баса у Тринадцятій симфонії, романси на слова О.Пушкіна, які особисто адресовані Гмирі.

Запис «П’ятиденки» — вокального циклу з п’яти романсів — відбувався в присутності Шостаковича. У своїх спогадах акомпаніатор Гмирі Лев Острін згадує: «Під час запису Д.Д.Шостакович сидів біля мене, за роялем, і перегортав ноти. У найбільш напруженому епізоді в пісні «День образ» під час звучання слів: «…Шепчутся, шепчутся: эта любовь не протянет и месяца…» раптом чуємо: «а…а…а…» Озирнулися, а це Дмитро Дмитрович не витримав і розплакався: «Я… я не знаю, що зі мною сталося». Як він потім пояснював — від захвату співом Гмирі, що викликав такий наплив почуттів і від незбагненності, що таку геніальну музику написав».

Прем’єра концертного виконання цього циклу відбулася 16 травня 1956 року в Колонному залі ім. Миколи Лисенка Київської філармонії у присутності Д.Шостаковича. Концерт мав великий успіх, його знімали для телебачення, транслювали по радіо.

У згаданому прем’єрному концерті в Києві цикл Шостаковича відкриває концертну програму. Поряд з циклом романсів до першого відділення увійшли твори композиторів-сучасників (Свиридова, Шишова), друге відділення повністю складається з російської класики (Чайковський, Рубінштейн, Даргомижський, Рахманінов, Мусоргський), а згодом співак додає і твори українських композиторів (Косенка, Майбороди) та народні пісні. У пропонованому компакт-диску подано саме ту програму, до якої увійшли і твори української класики.

Не дивно, що Дмитро Шостакович захоплювався голосом Бориса Гмирі, адже він унікальний. Про це свідчить те, що в репертуарі співака водночас були басові партії, баритонові і… тенорові (всього 77 партій). В «Тарасі Бульбі» М.Лисенка, наприклад, Гмиря співав і партію Тараса (бас) і партію Андрія (тенор). Це викликало занепокоєння співака, про що він писав у листах: такий «розмах» голосового амплуа може привести і до втрати голосу. Занепокоєння було справедливим, адже зв’язки — це два тоненькі м’язи, які, при неправильному навантаженні на них, миттєво виходять з ладу. Гіркий приклад — мистецтво Марії Каллас, голос якої відзначався подібною універсальністю: він включав в себе всі типи жіночих сопрано. Каллас виконувала партії від Ізольди до Норми, від Травіати до Кармен, через що дуже рано втратила блискучість і легкість верхнього регістру, в її голосі (особливо на верхах) з’явилося розгойдування — зв’язки погано підкорялися. Гмиря ж зумів зберегти свій голос, вчасно повернувшися до виконання партій баса-кантанте і залишивши небезпечні експерименти.

Окрім офіційного тенорового репертуару в театрі, траплялися і «тенорові» курйози. На одному з концертів Лев Острін забув перетранспорувати вступ до романсу і почав грати в оригінальній теноровій тональності. Мало не зомлів, коли збагнув, що вчинив, однак було пізно: Гмиря уже почав співати. Л.Острін згадував цей випадок з надзвичайним захопленням: «Сиджу, граю і не вірю власним вухам: бас Гмиря співає тенором! Коли ж ми зайшли за лаштунки сцени, він тільки усміхнувся: «Ти що, вирішив, що я перекваліфікувався?»

Ці факти говорять про надзвичайну гнучкість і пластичність, піддатливість голосу Бориса Гмирі. Жодний звук не співається напружено, ні в чому не відчувається, що Гмирі складно, що він «пристосовується» до зручної позиції. Граничні ноти басового діапазону у виконанні співака залишаються теплими, ніжними, лагідними. Власне, тут можна говорити не лише про природні виняткові дані, але й про психологію особистості, про характер Гмирі: чемний, ввічливий, уважний і надзвичайно чуйний та ніжний. Про це свідчать і його щоденники, особливо його листи до дружини — Віри Августівни Гмирі. Якими тільки пестливими словами не називає він її: «моя радість», «щастя моє», «Вірушенька моя ненаглядна», «сонечко моє теплеє», «люба моя», «моя голубонько», «вітонька моя яблунева», «малеча моя дорогенька», «дитино», «радість моя зоряна»… Справді, коли людина здатна так кохати, вона здатна творити Велике мистецтво, сповнюючи його тим світлом, якого так мало «у цьому світі злому і холодному, де щастя зіткане з прощань».

Ця ніжність особливо відчувається в характері виконання Гмирею камерних творів: пісень, романсів. Причому поєднується вона з типово українською рисою — епічністю мислення. Тож, з одного боку, у своєму мистецтві Гмиря — філософ, який логічно вибудовує музичну фразу, знає напам’ять не лише вокальні партії, але і фортепіанний супровід (після концерту всі помилки акомпаніатора будуть помічені). З іншого боку, у голосі Гмирі — безкрайнє світло, близьке до того, що з’являється в епічній розповіді, про які б трагічні події не йшлося. Навіть гнівні поезії Шевченка Борис Гмиря інтонує з відтінком ліро-епічним. «Учітеся, брати мої» на музику Миколи Лисенка в інтерпретації Гмирі — не є урок, не є повчання. Це прохання, ключ до якого співак знаходить у словосполученні «молю вас, благаю» і виконує його з плачем.

Гмиря народився в бідняцькій родині. В 11 років замість того, щоб вчитися, змушений був піти на роботу по найму, щоб допомогти сім’ї. Працював кур’єром у суді, матросом, кочегаром, вантажником. У 1933 році помер батько, а матір чудом він врятував. Такий нелегкий шлях був школою для істинного розуміння українських пісень і, зокрема, пісень на вірші Кобзаря.

Типологічно можна провести і паралелі між творчими долями Миколи Лисенка і Бориса Гмирі. Адже, виконуючи романси Лисенка на слова Шевченка, співак наче продовжив важкий шлях композитора, який багато зробив для увічнення пам’яті Тараса Шевченка. Лисенко влаштовував шевченківські концерти, брав участь в проекті по спорудженню пам’ятника Шевченку. Існує версія, що і в акції перевезення тіла Кобзаря до Канева також не обійшлося без Лисенка. За нотний зошит «До 50-х роковин смерті Шевченка» комітет у справах друку уклав: «Наложить арест на указанное произведение с уничтожением его издания».

Борис Гмиря, в свою чергу, відважився зробити сольний концерт «Шевченкіана» (він і по сьогодні єдиний співак в Україні, який має сольний концерт з творів на слова Шевченка) — і це в той час, коли по країні котилися лавини арештів. А Гмиря співав романси, в яких звучало Шевченкове: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає». Мріяв Гмиря разом з великим пророком, щоб Україна «благословила дітей своїх твердими руками і діточок поцілувала вольними устами», а ще, щоб «ожила добра слава України». Біографічними рядками були для Гмирі і наступні: «Молися, сину, за Вкраїну — його замучили колись».

Відомий російський диригент Давид Бухін (Санкт-Петербург) у листі, датованому 12 грудня 1998 року, підкреслив: «…Вічно буде виникати думка про те, що якби прожив своє яскраве життя Борис Гмиря в якійсь незалежній європейській, навіть маленькій державі, він іще за життя став би святим. І було б це життя куди довше і щасливіше. Правда, виникає питання: чи співалося б так цьому рідкісному співакові? Адже партитурою йому стала трагічна і щемна історія українців, світового народу, який породив його на страждання і пам’ять про себе… Гмиря — це безодня, гігант. Він посланий Україні як національна ідея…»

Мудрий співак, мудра особистість, яка розраховує у своєму виконанні на розумних, чуйних людей, до яких звертається, довіряє їхній культурі. Адже тільки вірячи людям, можна їх просити, а не повчати, висловлюючись догмами та аксіомами.

В репертуарі третього компакт-диску з оперних арій у виконанні Бориса Гмирі можна почути уривки з опер К.Данькевича, М.Глінки, М.Мусоргського, М.Римського-Корсакова, Г.Майбороди, Дж.Верді, Р.Вагнера, М.Лисенка. Найулюбленішою партією Гмирі була партія Тараса Бульби (арія та монолог записані на диску). Здавалося б, хрестоматійний вибір, але яке нехрестоматійне трактування образу! Борис Гмиря показав рідкісне уміння побачити в давно знайомому образі нові живі риси, розкрити те, що було приховане в нотах, або приховане самими виконавцями. Співак писав у незакінченій статті, звертаючи увагу на сцену прощання матері з синами, яких Тарас Бульба приводить на Січ: «Мати, благословляючи синів, непритомніє… Тарас з презирством дивиться на неї, безтурботно та грубо вигукує «очуняє» і виходить, весело постукуючи підборами. В надзвичайно трагічній сцені, так сильно відображеній в музиці Лисенком, враз в залі лунає сміх. Чомусь вважалося, що це і є «успіх»! Це, начебто, і є істинний Тарас. Та хіба це наш народ? Це наклеп на наш народ, та й на Тараса також… В результаті дослідження цього епізоду мені вдалося знайти в старому лисенківському клавірі «піанісімо» над словом «очуняє», з чого видно, що Лисенко трактував цю сцену і слово як бажання Тараса скоріше поїхати, щоб не переживати ще раз нестямну картину прощання».

Борис Гмиря пішов з життя 32 роки тому. Ці три перших компакт-диски є початком повернення Гмирі до цінителів справжнього співу. Адже записи його виконання (більшість збережена в архіві) є раритетними і розшукуються фахівцями багатьох країн світу. Іще у 1962 році ім’я Бориса Гмирі було внесено до Міжнародної енциклопедії «Who is Who?», у 1992 — включено до списку імен 100 найславетніших українців за тисячолітню історію України.

Фонди Бориса Гмирі та «Україна-інкогніта» мають на меті найближчим часом видати ще два компакт-диски зі співом Бориса Гмирі. Тож, як запевняє Ганна Принц, це тільки початок.

Яна Іваницька
«Дзеркало тижня», 7 вересня 2001

«Мої платівки витримали 120 тиражів!»

У старій квартирі в Пасажі на Хрещатику, 15 помешкання Бориса Гмирі, де все, як у квартирі-музеї, але його (музею) немає – і розташувався Фонд імені Бориса Гмирі, яким опікується родичка великого співака Ганна Принц. Тут якась особлива аура. Ось рояль Бориса Романовича, ось його речі, старий телефонний апарат, книжки, партитури, платівки, вишивки його дружини Віри Августівни… Висока стеля і стіни – в тріщинах, з них сиплеться… Вичовганий паркет. А на робочому столі – шість компакт-дисків. Це особлива гордість Ганни Василівни. Вона врятувала плівки із записами Гмирі, що вже сипалися від давнини і могли бути втрачені назавжди. А тепер ось поступово видає компакт-диски. Запитую Ганну Василівну про тиражі. Вони невеликі. По тисячі — українські та російські романси, оперні арії, “Великому Кобзареві”, а також у супроводі Капели бандуристів України. По 500 – українські народні пісні з оркестром народних інструментів, зібране. Питання про тираж майбутніх компакт-дисків наштовхнуло мене свого часу на думку з’ясувати, якими ж тиражами виходили платівки Бориса Романовича в колишньому Союзі. Вичитала в одному з його листів: “Не розумію, чому ви пишете, що немає моїх платівок, коли вони витримали 120 тиражів”. Тож я переглянула всі платівки і побачила таку тенденцію: найменший тираж складав 20 тисяч (одна-єдина платівка). Решта – від 100тис. до 600 тисяч… Потім відклала десять платівок, які йшли за кордон. Там, звісно, не зазначено ні тиражу, ні ціни. Я їх просто відклала – може, з`ясуємо. І думаю, цікаво, скільки заробив у колишньому СРСР Гмиря за тридцять років свого творчого життя на платівках? Відповісти на це запитання достеменно можна, звернувшись до дискографії. Її складено ще за життя Бориса Романовича. Геннадій Павлович Ковалевський був найкращим реставратором на фірмі “Мелодія” в Москві. Ось і фіксував, коли і скільки видано платівок. Так от, на травень 1967-го, Гмиря ще живий, вийшло 170 платівок. Випускали їх і після його кончини. Припустімо, найменше – 200 платівок. Беру найнижчий тираж – 100 тисяч. Рахую не 120 разів, як вони видавались, а лише 50 (знаєте, були такі маленькі платівки по 90 копійок, а більші – по 2 карбованці, по 3.50 крб., навіть по 4.50 крб. – подвоєні), множу на меншу за середню ціну – 1.50 крб. І виходить, що Гмиря заробив півтора мільярда карбованців Радянському Союзові. Півтора мільярда – це я за мінімум взяла. Якби йому платили лише один відсоток із цих півтора мільярда, то мав би 15 мільйонів карбованців. Уявіть, як він міг би жити. 1 залишити якісь заощадження. Втім, усе одно, мабуть, пішли б прахом, як у всіх людей в Україні.

Але держава заробила на Гмирі…

– А тепер ви не маєте коштів, щоб ремонтувати квартиру-музей, видати компакт-диски…

– Так, ми звертаємося по державну підтримку. Та ніхто навіть і чути не хоче.
Америка, Канада, Австралія, Австрія, Німеччина – аудіо пірати!

У квітні цього року почала шукати в Інтернеті все, що є про Бориса Романовича. Це було справжнє відкриття і викриття. Світ торгує Гмирею оптом та вроздріб. Створено веб-сторінки, і там Ґмиря “только русский певец”. Канада, Америка, Австралія, Австрія, Німеччина – тут продаються СD з рідкісними записами музичних творів у виконанні Бориса Романовича. З однією такою австрійською фірмою “Ргіsег Rесогds” розпочала листування, пред’явила претензії. З’ясувалося, що видають диски їхні дистриб`юторні фірми в Австралії, є така фірма “Маіпlу Орега”, в Америці – “Ееstу Rеаltу Соmраnу” та інші.

– Америка, яка звинувачує Україну в піратстві, торгує компактами Гмирі?

– Так! Я розпочала електронне листування з фірмою “Ргіsег Rесогds”.
Реакції не було, аж поки я написала: якщо ви й надалі так зневажливо читатимете мої листи, і відкидатимете все те, що я кажу, то передам всі документи до нашого парламенту. І матимете вже справу з нашими парламентаріями, з нашою державою. Дійшло, мабуть. Телефонує мені фірмач і каже: “Невже містер Гмиря не передавав авторські права?” Я відповідаю: “Звичайно, ні”. Запитую, звідки в них записи. А він: “Нам фірма “Мелодія” продала авторські права”. Я пояснила, що вона не мала права цього робити. А він знову запитує, чи містер Гмиря і справді не продавав авторські права фірмі “Мелодія”? А за платівки, що видавалися, йому платили? Кажу – ні, не платили. – Тоді нічого не розуміємо. Це до того, що ці півтора мільярда Гмиря заробив Радянському Союзові тільки на платівках, а ще – фільми, виступи, шефські концерти, а за кордон він їздив… У Гмирі все забирали. За його виступи платили за супер-розцінками… Тільки ж не йому. У нас є оці десять платівок, що були видані фірмою “Мелодія” для закордону. А тепер фірма “Мелодія”, яка не володіє авторськими правами, бо не заплатила Гмирі свого часу, невідомо чому продала це право за кордон.

– Ганно Василівно, якщо ми вже торкнулися цієї теми, скільки грошей таки одержав Борис Романович?

– Гмиря, ми це також підрахували, отримав 190 тисяч карбованців за З0 років своєї творчої діяльності, або 532 крб. в місяць. От і зіставте ці цифри. А ми шукаємо гроші, тоді як світ має на Гмирі капітал. Тільки не ми. А в Україні сталася така прикрість – почула, що вже на Українському радіо створено якусь фірму, котра заявила про правонаступництво фондів радіо і спокійно випускає CD із записами Гмирі, зокрема “Кобзар”, де записано “Думи мої, думи” Шевченка у виконанні співака, із фото Бориса Романовича за роялем, яке є моєю особистою власністю. І теж ніхто нікого не питає, не з’ясовує, не просить дозволу. У Департаменті з авторських прав виклала проблему. Там мене запевнили: ніхто, крім мене, не має права видавати Гмирю, хоча записи – власність їхня, та авторські права – мої і вони мусять зі мною укласти угоду. А тим часом “Ргіsег Rесогds” задекларувала в Інтернеті продаж касет із записами Бориса Гмирі від 11, 98 до 81, 9 німецьких марок. Коли тривало листування з цією фірмою,– вони мені казали: “Это произведение уже давно издано”. Ні, кажу, ще не минуло 50 років, а за нормами Всесвітньої конвенції з авторських прав – 50 років із дня першого виходу твору, і з дня смерті автора. Оперу записали в 1964 році, а Гмиря помер у 69-му. Отож ви порушили права. Далі, є така веб-сторінка “Маленькая Россия у нас”. У ній англійською мовою представлено Бориса Романовича, його портрет, біографію, 18 творів, які, якщо маєте звукову карту, можна прослухати 2-3 секунди і замовити за адресою: Віктор Ган, Квебек, Канада – будь ласка. Тепер Америка, Австралія, Австрія, Німеччина видають CD вартістю від 11,98 до 16,46 доллара США. До речі, я дивилася на сайтах в Інтернеті, так CD Гмирі дорожчі за CD Павіротті. А що вони видають? Тут здебільшого оперні арії. Далі “Моцарт і Сальєрі”. Є в цій самій сторінці – “Добро пожаловать в нашу маленькую Россию” – представники музичної еліти Росії. Є розділ: “Великие русские голоса: Марк Рейзен, Максим Пирогов, Федор Шаляпин, Борис Гмыря”. Далі сторінка “Великие русские голоса – Большой театр”. Представлено прізвищ із 15, а на першому місці Борис Гмиря. Так, він співав у Большому театрі, але ніколи не був у його штатному розкладі. У відповіді на мого листа власник фірми “Маіпlу Орега” австралієць Джордж Сімонс написав так: “СD с записями Бориса Гмыри великолепны пение фантастическое”. Він просив, щоб ми представили, що є в нас. Я виконала його прохання. Його резюме:

“Вы владеете фантастическим материалом, мы с вами будем работать, безусловно, на законодательной базе, международной и украинской”.

Про владу голосу

Ось таку історію повідала Ганна Василівна, відповідаючи на запитання про тираж компакт-дисків. Вона вдячна народному депутатові України Анатолію Матвієнкові. котрий допоміг видати шість компакт-дисків Бориса Гмирі, а також міжнародному фонду “Відродження” та фундації “Прометей” (Торонто). І намагається зацікавити, скажімо, Міністерство культури і мистецтв, переконати чиновництво, що творчість видатного співака – це престиж держави Україна. Ганна Принц, голова Фонду імені Гмирі, сподівається на державну підтримку зусиль фонду. Та її не бажають чути… Ось вона й доходить висновку: духовність країни стрімко впала. Гмиря в Радянському Союзі був видимий, а в Україні – невидимий. Це ненормальне явище. У записниках багатьох політиків, що були і є, як то кажуть, на гребені впливовості, якщо переглянути їхні розклади днів при владі, знайдеться запис про обіцянку відвідати квартиру-музей всесвітньо відомого оперного співака Бориса Гмирі. Багато хто справді відвідав і справді допоміг Фондові Бориса Гмирі, як це зробив Анатолій Матвієнко, а найбільше – самій нашій країні належно оцінити свого геніального митця. Проте решті заважають нашіптувачі від мистецтва. Витягаючи на світ Божий “аргумент” про те, що Гмиря співав Гітлерові. Цей вирваний із життя і неправдивий факт обсмоктують. І от нашіптують. Мабуть, жалкують, що Гмиря жив, співав, що має світове визнання… Ото й застерігають запопадливо політиків на гребені влади, бодай, не запідозрили їх у симпатіях до Гмирі, а насправді люто заздрять його талантові і благородству. Утім, мені здається, що Фонд імені Гмирі мав би стерегтися тих, що на гребені, бо виносить, знаємо, інколи піну чи тріску, а ще більше тих, хто тримає “блоху” у вусі. На жаль, коли йдеться про державну підтримку, від тих, при владі, багато що залежить. Один відомий народний депутат написав книжку “Голос і влада” і пишається цим. Але про Гмирю можна говорити як про владу голосу. Коли Борис Романович приїздив у Ленінград і співав “Бухенвальдський набат” В.Мураделі, “Полководця” М. Мусоргського і “Монолог про Таню” К. Данькевича, то зал слухав стоячи і плакав. Оце було визнання Гмирі, оце влада голосу. Торік у листопаді до квартири Гмирі, розповідає Ганна Василівна, завітав співак мюнхенської опери, він нині на пенсії. Каже, все життя мріяв побувати в Україні лише тому, що тут народився і жив Борис Гмиря. Як, запитує він, отут містер Гмиря і жив? Так, кажу. І ніхто не допомагає? Ні, кажу, добре, хоч не заважає. А ваша держава, питає він, хоч знає, що Гмиря це співак номер один у світі і рівних йому немає? А, кажу, ваш Фішер-Діскау? Ну що, відповідає, наш Фішер-Діскау. Так, він співак відомий, але до Гмирі йому дуже далеко. І додав: якби ви забажали виїхати, то Німеччина вважала б за велику честь отримати архів Гмирі. Ви ні в чому не відчували .6 нужденності. Ні, кажу, він не виїжджав, і нам, напевне, теж не доведеться виїжджати. Але так боляче, що держава – рідна матінка не знає те, що знають про Гмирю у світі. Чи не хоче знати? А між тим хапає облизня, коли їй закидають і в Америці і в Європі про аудіо піратство. Чому Прем’єр-міністрові Анатолію Кінахові, котрий їздив до Америки, було не пред’явити факти піратства дядечка Сема саме на прикладі Гмирі? Не мав таких даних Анатолій Кирилович? Бо не цікавляться ними ні Держкомінформполітики, ні Міністерство культури та мистецтв. Звикли до меншовартісного ставлення до самих себе. До того, що свою власну інтелектуальну власність не цінуємо, не захищаємо авторські права. І знову хапаємо облизня. Якої поваги у світі ми чекаємо, коли самі себе зневажаємо?

Світлана ПИСАРЕНКО. Газета “Голос України”, 10 листопада 2001 року. № 210 (2710)

текст – borys-hmyria.narod.ru

ДИСКОГРАФІЯ БОРИСА ГМИРІ

Напередодні 100-річного ювілею від дня народження Бориса Романовича Гмирі побачили світ ще три компакт-диски із записами його голосу, які загалом містять 65 творів…

Напередодні 100-річного ювілею від дня народження Бориса Романовича Гмирі побачили світ ще три компакт-диски із записами його голосу, які загалом містять 65 творів. Їхню програму склали, відповідно, українські народні пісні в супроводі Капели бандуристів України, оркестру народних інструментів та українські пісні й романси з різним супроводом. Записи ці цінні ще й тим, що серед них багато «живих», зроблених по трансляції у Києві та Москві. Проект здійснено за сприяння народного депутата України Анатолія Матвієнка, який є президентом фонду «Україна Інкогніта». Таким чином, випущено вже шість альбомів із записами співака. Підготовлені ще чотири премастерінги, на яких представлено російські народні пісні, класичні та старовинні романси. Все це — записи з фонотеки Бориса Гмирі, реставровані професором Національної музичної академії Борисом Архiмовичем та президентом Фонду Бориса Гмирі Ганною Принц.

Найкращі свої виконавські здобутки, реалізовані в оперній і камерній музиці, Гмиря переніс на народнопісенний репертуар. Благородне, філігранне звуковедення, виразне фразування на «безмежному» диханні, духовна високість і чистота — всі ці риси вирізняють українську народну пісню у виконанні Гмирі.

Як можна визначити підхід співака до інтерпретації народної пісні? До якого арсеналу засобів виразності він вдається? У вокально-технічному сенсі Гмиря, безперечно, залишається тут у рамках суворого академізму. Занурення вглиб змісту, увага до деталей, особливо до чистоти звучання слова — всі ці сторони виконавської концепції Гмирі ріднять його інтерпретації українських пісень з трактуванням класичних романсів. Адже в романсовій літературі в межах камерної мініатюри за лічені хвилини треба встигнути передати характер, емоційний стан, метафоричність поетичного тексту. З іншого боку, внутрішній запал, що відтворюється в співі Гмирі, змушує згадати про спорідненість з оперним жанром. Зокрема, ця спорідненість знаходить вияв у двох основних формах — в ігрових, характерних, жанрових сценах, зображених у деяких піснях, а також в напруженому психологізмі, властивому низці трагічних пісень.

Справжнім потрясінням стає фінальна фраза проспіваної Гмирею пісні «Ой зійди, зійди, ясен місяцю»: «Ой світе ясний, світе прекрасний, як на тобі тяжко жити, а іще тяжче молодесеньким, не нажившись, умирати». Тут нам явлено не просто частину цілісного образу, а життя, прожите протягом пісні. Ми маємо справу не з відстороненою деталлю, не з «локальним» естетичним ефектом. Перед нами постає художній тип в усій його багатогранності. Неначе ліричний герой пісні раптом перетворюється на головного персонажа драми, яка розгорнулася перед нами на повну силу, але лише протягом кількох пісенних куплетів. Зрозуміло, якої внутрішньої роботи і якого вокального відточення на репетиції вимагала така досконалість. Зачарованість наївно-безпосереднього звернення «Ой світе ясний…» миттю змінюється скорботним «як на тобі тяжко жити» і далі — безмірно щирим і відвертим, довірливим «…не нажившись умирати». Тут відчуваємо швидкі зміни стану — витончений артистизм, неймовірно глибоку психологізацію змісту тощо. Ці прийоми не властиві повсякденному побутуванню народної пісні. Вони привнесені Майстром, здатним творити голосом справжні дива. Ось у цьому і полягає своєрідність прочитання Гмирі — він прагне максимально вживати наявні вокальні ресурси, аби перетворити народну пісню на шедевр, що набуває якогось піднесеного, барокового звучання.

Разючим прикладом є пісня Глінки «Не щебечи, соловейку». Тут ми чуємо сокровенне звернення, вимовлене від самого серця з приголомшливою довірливістю. Зазвичай в цій пісні текст трактується співаками як суто поетична умовність. Всі поспішають виявити мелодичну красу твору і співають, намагаючись лише демонструвати красивий звук та кантилену. У Гмирі ж все серйозно, без тіні демонстрації вокальних даних та поблажливості до виконання. Таке бачення змісту твору з проникливою силою передає почуття самотності. Тужливе зізнання не потопає в мелодії, не розчиняється в рівномірному чергуванні куплетів. Зворушливість співу Гмирі має цілком зрозумілі витоки — адже він ніколи не намагався «пристосовувати музику до себе», як це робить більшість вокалістів. Він, навпаки, сам залишався відданим служником музики і сам рухався назустріч їй.

До романсової лірики наближує співак пісню на слова Олександра Олеся «Сміються, плачуть солов’ї» в обробці Германа Жуковського. Як зазначено на диску, цей романс композитор і співак присвятили дружині Бориса Романовича Вірі Августівні Гмирі. Тут сам виклад вокальної партії і фактура супроводу спонукають виконавця до більш академічного трактування. Куплетність сполучається з елементами наскрізного розвитку. Тому ця пісня виглядає досить осібно серед решти пісень, записаних Гмирею.

У пісні «Побратався сокіл» в обробці Кабаніхіна Гмиря виявляє епічне розгортання сюжету. Щемливе завмирання фрази наприкінці кожного куплету нагадує про традиційні прийоми виконання схожих пісень лірниками. Співак знову залишається вірним своєму підходу до змісту народної пісні. Образи, що мисляться як знакові, умовні, постають перед нами у зримій конкретності. Історія про те, як сокіл втратив діточок, залишає достатньо простору для уяви слухача. Співак оповідає цю скорботну притчу як справжню історію свого народу, а не розповідає про пташине безталання. Саме тому й зворушує нас ця пісня, бо, вмістивши високу художню правду, вона вмістила і всі нещасні людські долі, про які її було колись заспівано.

Пісню «Чорнії брови, карії очі» в обробці Надененка Гмиря зовсім позбавляє емоційного надриву, який ми звикли відчувати в трактуваннях інших співаків. Несподівано цей твір перетворюється на пісню-роздум. Риторичні запитання, що містяться в ній, у Гмирі начебто звернені до самого себе. І знову — все включене в ліричний образ, навіть відчайдушне «Чи може й справді ви знахарі?». Все тут правдиве й переконливе і йде «від першої особи», а не промовляється поспіхом у гонитві за голосовими ефектами.

«Ніч яка місячна» у виконанні Гмирі давно стала взірцем інтерпретації народної пісні. Безмежне захоплення викликає та ніжність і любов, які Гмиря вкладає в слова, звернені до коханої. Теплота і доброта, якими переповнена ця пісня, можуть чимало повідати уважному слухачеві про внутрішню сутність і людські якості самого Гмирі як особистості…

Співак розповідав, що його знайомство з народною піснею відбулося в ранньому дитинстві, тоді, коли він ще не зовсім умів говорити, але співати уже співав… Зізнавався, що навіть не помічав, коли саме слухав і запам’ятовував українські пісні. Цей факт свідчить, що виконавські знахідки Гмирі в народній пісні є виключно органічними.

Якими ж є темброві, звукові особливості співу Гмирі в народних піснях? Динамічне нюансування не припускає жодного форсування, все виспіване і вимовлене максимально чітко і дуже бережно. Цей трепет живої душі полонить нас з перших же звуків. Варто нагадати, що зустрічний шлях народної пісні й академічного вокалу почався ще з тих часів, коли народні пісні обробляли Гайдн, Бетховен та Брамс. Гмирі пощастило втілити українську пісню як природний атрибут — безсмертну душу співучої української нації. Глибинну музикальність і красу мелосу української пісні він доніс до слухача в первісному вигляді. Співак не мав і на гадці робити з пісні арену для вокальних ефектів. Ми не зустрінемо жодних фермат при переході на вищі ноти в будь-якій музичній фразі. Крім того, надзвичайно вражає те, що навіть у народній пісні у Гмирі не відчувається жодної спонтанності, все виношене і представлене наче одкровення, яким співак трепетно ділиться зі слухачем.

На одному з нових компакт-дисків Бориса Гмирі представлено також чотири дуети, записані з Петром Білинником на концерті в залі ім. П.Чайковського в Москві. Загалом же серед випущених цього разу творів є й авторські романси та пісні Глінки, Лисенка, Стеценка, Жербіна, Жуковського, Домінчена, два варіанти пісні Виборного, пісня Миколи з «Наталки Полтавки» та арія Остапа з «Тараса Бульби», виконана в оригінальній баритоновій тональності. Вміщено також висловлювання Гмирі про виконання українських народних пісень.

Зауважимо, що ці три компакти та ті, що вийшли раніше, — це лише десята частина того, що може бути видано. Адже ще зовсім не видано російську класику, а це майже 200 пісень та романсів, західну класику, яку складають більше 100 пісень та романсів.

Олександр МОСКАЛЕЦЬ
«Дзеркало тижня», 8 листопада 2002 р.

БОРИС ГМИРЯ – ХАРИЗМАТИЧНА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Дуже часто ми ставимо питання про те, чим може пишатися Україна, з яким гуманітарним надбанням іде до цивілізованої Європи і що можемо їй демонструвати.

Напередодні 100-річного ювілею від дня народження славетного українського співака Бориса Романовича Гмирі ми маємо нагоду широко і гучно заговорити про нього і показати світові яким скарбом володіємо. Ми можемо пишатися Гмирею не просто тому, що він жив і творив на українській землі. Час замислитися над тим, що повинно мотивувати нашу національну гордість у тих чи інших випадках. Часто стається так, що предметом нашої гордості автоматично стають митці, “обласкані” владою, наділені безліччю офіційних титулів. І ми забуваємо про те, що у світі все виглядає зовсім інакше. Можна не сумніватися, що ніхто з європейських меломанів, які залюбки купують компакт-диски Гмирі за кордоном (на жаль, видані піратським шляхом), не знає, що Гмиря носив титул “народний артист СРСР”. Для них візитною карткою є ІМ`Я. І те, як співак робить свою справу, що несе слухачеві. Але про Гмирю більше знають у світі, що він – “російський” бас. Це вже прикро, і це треба поставити нам в провину. Адже Борис Романович протягом усього життя робив жертовні кроки задля того, щоб залишитися в Україні й бути корисним насамперед своєму народові. Скільки він відхилив спокусливих пропозицій та умовлянь емігрувати! Скільки разів впевнено робив вибір на користь своєї Батьківщини! Але попри все вдома він був лише гастролером, не дивлячись на те, що все було поставлене на службу рідному театру, пріоритети завжди залишалися за українським слухачем, українським репертуаром. Хіба все це не переконує в тому, що Гмиря і є одним з найгідніших синів України. І це, до речі, розуміють російські митці, які про це відгукуються так: “…Мені важко уявити собі сьогоднішню Україну, якщо символом її духовності не стане Борис Романович Гмиря…” (Давид Бухін, диригент Санкт-Петербург, 1998р.). Але Україна не поспішає це робити. Лише зараз з‘явилася надія. Напередодні 100-річного ювілею співака Розпорядженням Кабінету міністрів № 558-р від 26 вересня 2002р., 2 грудня Оргкомітет затвердив план заходів із вшанування пам‘яті Бориса Романовича. Унікальність постаті Гмирі полягає в тому, що його спів справляє враження не тільки на нас, його співвітчизників, а й на будь-якого прискіпливого західноєвропейського поціновувача вокалу. Ми можемо стверджувати так не лише з амбітних міркувань. Йдеться про те, що, наприклад, прихильники німецької школи співу, як правило, абсолютно не визнають спроби слов‘янських співаків інтерпретувати зразки австро-німецького репертуару. Навіть про шаляпінські записи Шуберта в книзі Дітріха Фішера-Діскау не без скепсису сказано, що вони “можуть бути сприйняті лише як курйоз”. Навряд чи хтось з німецьких музикантів заохочував би спроби українських співаків виконувати німецьку музику. Лише один Гмиря залишається для них винятком. Борис Романович, зокрема, здійснив запис величезного вокального циклу Шуберта “Зимова путь” і низки інших пісень цього композитора. Колишній соліст Мюнхенської опери Вундер Фолькер, який вважає себе учнем Гмирі, зазначив, що ці записи неперевершені та являються еталоном для виконання майбутніми співаками. Але творчу манеру Гмирі можна сміливо порівнювати не лише з німецькою. В очах багатьох співаків зі світовим ім‘ям Гмиря є майстром, прикладом для наслідування, вчителем. Так, учнями Гмирі себе вважають такі всесвітньо відомі співаки як:

– Євген Нестеренко (бас), професор, завідувач кафедрою вокалу Московської консерваторії, який з цього приводу писав: “Для мене Борис Романович є найкращим камерним співаком з усіх, яких я коли-небудь чув, я маю на увазі і наших, і зарубіжних. Я вважаю, що Б. Гмиря був одним із моїх учителів у мистецтві співу (1983 р.);

– Микола Гюзелев, Болгарія (бас). На гастролях у Києві (січень 1986 року), в інтерв`ю газеті “Вечірній Київ” він сказав: “…його лекції я навічно запам`ятав… Пройшли роки, я став чи не наймолодшим виконавцем ролі царя Бориса. На відміну від багатьох виконавців, я співаю прощальні слова царя Бориса точно так, як їх написав композитор і виконував Б. Гмиря… Зустріч із Борисом Гмирею вплинула на мій вибір між художником і співаком”;

– Микола Гяуров, Ла Скала (бас), сповідує творчі принципи Бориса Романовича;

– Сергій Захаров, Санкт-Петербург (баритон) і Йосип Кобзон, Москва відомі російські естрадні співаки, в ЗМІ постійно твердять, що їх учителем співу є Гмиря.

Отже, аналізуючи ці та інші відгуки про спів Гмирі, ми доходимо висновку, що його манера співу є настільки проникливою й неповторною, і ця неповторність настільки очевидною, що народжується своєрідний феномен беззастережного визнання творчих принципів Гмирі представниками різноманітних шкіл і напрямків. Цей універсалізм Гмирі ще потребує всебічного осмислення і переосмислення. Але така близькість його співу найрізноманітнішим людським душам, народам спонукає нас говорити про Гмирю як про харизматичну постать, чий духовний потенціал має загальнолюдський, глобальний масштаб. Гмиря володів надзвичайно цінною здатністю інтегрувати українську вокальну школу і українську музичну культуру в світовий контекст. І це видно з рецензій на концерти Гмирі в Китаї в 1956-1957рр. Зокрема, китайські газети тоді писали: “Все проспіване Гмирею – ідеальне! Його виконання божественне – земні співаки так співати не можуть. Він найдивовижніший і найпрекрасніший співак…Він демонстрував нам довершенні зразки вокального мистецтва! А пісня про блоху? Так, Шаляпін її співав прекрасно, але майбутні співаки хай співають її так, як співає Гмиря. Гмиря спростував існуюче твердження, що пісню про блоху ніхто не зможе так співати як Шаляпін. Той, хто володіє досконалою музичною майстерністю, високим даром осмислення і переосмислення може так само, а найважливіше – по-своєму – краще творити…і Гмиря це робить. Є птаха Папуга, яка повторяє слова які їй говорять, так і співаки повинні повторяти все те, що робить Гмиря у своїй творчості” (Г-та “Пекінжибао”, 20. ХII. 1956 року). Гмиря наполягав на тому, щоб здійснювати переклади текстів пісень та романсів західних композиторів українською мовою. Він надзвичайно вимогливо ставився до добору українських перекладів, багато що, навіть написане відомими поетами, відкидав як таке, що не відповідало його баченню твору і вимогам музичних законів. Гмиря й сам робив переклади деяких текстів, як це було з “Серенадою” Ф.Шуберта та “Елегією” Ж.Массне. На щастя, збереглися записи цих творів. При цьому, у Києві донедавна взагалі не можна було придбати жодні записи Гмирі. Приходить покоління, яке ризикує взагалі втратити для себе можливість прилучитися до скарбниці творчості Великого Гмирі. На щастя, зусиллями спадкоємиці митця Ганни Принц та за матеріальної підтримки Фонду “Україна Інкогніта”, президентом якого є народний депутат України Анатолій Матвієнко, вже вийшло шість перших компакт-дисків Гмирі та підготовлені ще чотири премастерінги для тиражування CD. Загалом же, за умови наявності коштів, їх буде видано понад п‘ятдесят. Здається, майбутнє відзначення ювілею співака вже набуває загальнодержавного звучання. Але, можливо, виділені спеціальною постановою уряду бюджетні кошти все одно надійдуть у розпорядження Міністерства культури і мистецтв. Оскільки оргкомітет затвердив заходи з великим запізненням то вони не будуть цілеспрямовано розподілені та використані. Чи не для того зволікали із скликанням засідання оргкомітету, щоб потім, не встигши освоїти наявні асигнування, маніпулювати залишками виділених коштів? Адже, вміючи, неважко зробити так, щоб несподівано виниклий “надлишок” коштів поповнив особисті бюджети функціонерів від культури. На жаль, це надто поширений у нас спосіб “господарювання”, особливо в сфері мистецтва… Тоді для багато кого ювілей Гмирі зможе стати лише щасливим проводом “докласти руку” до державних грошей. Принаймні, про щиру відданість справі тут поки що не йдеться. Тому висловлене припущення аж ніяк не можна визнати надто жорстким – це сумна реальність нашого культурного життя, яке цілком залежить від корумпованих чиновників “совєтського” ґатунку. Все розумне і добре може у нас здійснитися лише “всупереч”, а не “завдяки” їм, хоч би як вони не дбали на словах про пріоритет національної культури. Пріоритет власної кишені все одно завжди виявляється значнішим. З арифметикою у них завжди гаразд, а от з “культурою і мистецтвом”, – як доведеться. Про що ще можна говорити, коли в 2001 році укладачі розкішного фотоальбому приуроченому 100-річчю Національної опери ім. Т.Шевченко, “забули” бодай слово сказати, про Бориса Гмирю – він для них не харизматична постать у нашій культурі. Не можу не згадати інтерв‘ю, яке кілька років тому довелося записати з колишнім замісником міністра культури і мистецтв, що “опікувався” саме музикою. Він безбожно плутав назви столичних оперних прем‘єр (враховуючи, що вони в нас відбуваються лише раз на рік!), нічого не знав про стан периферійних оперних театрів, старанно вибудовував загальні фрази “горбачовського” типу, які мали дивовижну властивість геть нічого не означати. Так поступово спростовувалося моє наївне припущення про те, що хто-хто, а зам міністра культури знає про сучасний український оперний театр більше за мене, пересічного глядача. Було соромно публікувати таке інтерв‘ю, і його довелося стерти, не розшифровуючи. Відтоді для мене почала руйнуватися легенда про “тямуще і благородне” Міністерство культури… Тож, чи варто дивуватися, що стан справ із відзначенням ювілею Гмирі не найкращий? Знову ж таки, Міністерство культури не виявило абсолютно ніякої активності, щоб направити подання до Національної комісії у справах ЮНЕСКО, щодо внесення імені Гмирі до списку офіційних ювілярів 2003 року по лінії цієї поважної міжнародної організації. І це при тому, що ще в 1998 році відомий музикант і диригент із Санкт-Петербурга Давид Бухін підняв це питання. Він писав: “Убеждать Киев, что бездействие в столь значимом деле как юбилей Гмыри есть национальный позор, ибо Гмыря есть сама национальная идея, столь необходимая сейчас независимой, но бедствующей Украине. Если Киев понял, следует выходить на ЮНЕСКО: вклад Бориса Романовича в мировую культуру адекватен будущим действиям этой организации. Послы Украины при ООН и ЮНЕСКО должны незамедлительно ставить вопрос о денежных грантах для культурных и духовных акций под знаком Гмыри, да и вообще не забывать, что они представляют не только правительство, но и культуру”. Але Київ, в особі міністра культури, який є членом комісії цього не зрозумів! Це просто злочин пропускати таку блискучу і слушну нагоду нагадати світові про нашого співвітчизника і, разом з тим, відчути справжню гордість за свою країну. Адже скоро наші оперні зірки остаточно роз‘їдуться по світах, філармонія деградує ще більше, концертне життя зійде нанівець. У музичній сфері ми вже пишаємося лише такими незмінними національними “перлами” як співочий ректор, або всіма “шанована” недоумкувата провідниця Вєрка. І ще зможемо пишатися тим, що вдосталь маємо імпортної ресторанної попси з Росії. А тепер нагадаймо собі, що ця сумна картина розгортається під пильним оком широко розбудованих Управлінь, відділів та Міністерства культури і мистецтв України… На відміну від сумної практики спорудження пам‘ятників вельми одіозним митцям, гідне вшанування пам‘яті Гмирі – це шанс прийдешнім поколінням долучитися до великої духовної скарбниці, яку він залишив усім нам у спадок. Адже головний сенс ювілейних заходів не в тому, щоб формально увічнити ім‘я Гмирі – воно вже безсмертне, а в тому, щоб дати друге життя його творчому доробку, донести його до майбутніх поколінь. І зробити це треба саме зараз, інакше вони будуть штучно позбавлені того, що ми маємо, чим по праву пишаємося не лише ми, а й світ і чим повинні пишатися й вони.

Олександр МОСКАЛЕЦЬ, листопад 2002 р.

текст – borys-hmyria.narod.ru

БОРИС ГМИРЯ: геній серед тернів

Борис Гмиря за всі 20 років творчої діяльності, більшу частину яких було потрачено на боротьбу із заздрісниками, майже безголосими співаками, чиновниками від культури, примудрився, попри все, наспівати 1200 творів української, російської та світової класики.

Народився майбутній геніальний співак 5 серпня 1903 р. в Лебедині на Сумщині. Його батько — Роман Костянтинович шив кожухи, жив важким життям селянина і помер під час Голодомору у 1933 році. Мати — Ганна Федорівна була батрачкою. Чого тільки їй не доводилося робити: і працювати на багатіїв, і в’язати шкарпетки, рукавички, светри. Їй вдалося пережити Голодомор завдяки літру молока, який вчасно привіз її син.

Атестат про середню освіту Гмиря отримав у 27 років. І тільки безмежна любов матері допомогла Борису Гмирі здолати юнацькі незгоди.

У 1930 р. Борис Гмиря був зарахований студентом Харківського інженерно-будівельного інституту. Коли він був на 4-му курсі, його запрошують на прослуховування до консерваторії. Всі, хто чув його спів, були вражені унікальним голосом парубка. І тому за розпорядженням наркома освіти М. Скрипника, який був ще й членом Політбюро ЦК КП(б)У, у порядку винятку, Б. Гмирі було дозволено вчитися у згаданому вузі і консерваторії. А там його опікував талановитий педагог, професор В.П. Голубєв. Уже на третьому курсі консерваторії співак отримав пропозицію працювати в Харківському театрі опери та балету, де він працював до закінчення навчання. І все це — після бурхливої молодості. А там була, в першу чергу, виснажлива праця. З 1919 по 1921 рік молодий Гмиря працював матросом на торговельних судах, потім кочегаром і вантажником в Севастополі. І майже ніколи не був ситим. Одного разу він три дні нічого не їв. Юнак носив вантажі по 5-6 пудів і так травмував собі спину.

У 1939 р. Б. Гмиря взяв участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві серед понад 70 співаків з усієї країни. Більше того, він став лауреатом. Відразу йому пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. І це тоді, коли молодий співак отримав «червоний диплом» інженера. Після Харківської опери — Київський театр опери та балету, з яким Бориса Романовича пов’язана більша частина його життя. Одразу варто зауважити, що атмосфера, яка там панувала як до війни, так і в наступний період, не була дружньою. Можна лише уявити, наскільки негативно це впливало на творчість Гмирі, на його життя і здоров’я. Співака завантажували теноровими та баритоновими партіями, що вело до деградації голосу, зривали вже оголошені концерти, без репетицій змушували брати учать у спектаклях.

Керівництво Київського оперного театру (директор Пащин, художній керівник Смолич) практично не давали розкритися таланту Гмирі. Він співав три рази на місяць при нормі — вісім. Його не відпускали на гастролі до Харкова, Миколаєва та інших міст, хоча договори були підписані і навіть розклеєні афіші. І хоча втручання М. Хрущова дещо покращило ситуацію, але цькування Гмирі продовжувалося. У 1941 році Б.Гмирі було присвоєне звання «Заслужений артист УРСР». А потім — війна. Про ситуацію, яка склалася, свідчать щоденники Б. Гмирі.

«Концерт на радіо не доспівав через бомбардування Харкова. Перше бомбардування Харкова.

7.ІХ. Концерт на радіо через тривогу не співав.

8.ІХ. Концерт у госпіталі. До кінця місяця концерти для військових частин.

6.Х. Відкритий концерт у театрі Шевченка (під час бомбардування). Направляють у Тифліс.

10.Х. Їздив на вокзал з речами, але спізнився на потяг. Повернулись.

13.Х. Захворів, порвав зв’язки, коли пакував речі.

14.Х. Швидка допомога везе у рентгенінститут. Кладуть у палату.

16.Х. Лежу в рентгенінституті.

24.Х. Харків зайняли німці» .

Гмиря опинився проти своєї волі в окупації. Додамо, що значну долю вини за це слід покласти на начальника управління в справах мистецтв при РНК УРСР М.П.Компанійця. Саме тоді, коли Гмиря був у тяжкому стані, пошкодив зв’язки спини, сам Компанієць фактично втік, замість того, щоб потурбуватися про евакуацію в тил відомих діячів культури. Після покращення стану здоров’я Гмиря був змушений працювати в умовах окупації. Ось, як він описував ті дні в листі до М. Хрущова від 5 червня 1944 р.: «В конце ноября я начал работать в Харьковском оперном театре. В апреле 1942 года меня вывезли в Полтаву на гастроли и уже по настоянию штаба фронта оставили работать в Харьковском театре… В феврале месяце 1943 года, под стремительным напором наших войск немцы так поспешно бежали, что была возможность мне остаться в Полтаве, причем две недели я прятался, но пришлось вылезти, т.к. Полтава не была освобождена. В сентябре 1943 г. остаться уже было нельзя, т.к. за мной следили (после февраля), особенно немецкий шеф театра обер-лейтенант Зигфрид Вольфер (режиссер и специалист по театру и музыке, хороший специалист), и 13 сентября наш театр в мест. Оринин (18 км. от К.Подольского) и только с декабря начали работать в К.-Подольском до прихода наших войск. Во время оккупации я работал только как оперный певец и принимал участие в концертах, где пел только одну арию или песню».

Далі Гмиря дає відповідь на запитання, чи намагалися його вивезти до Німеччини? «Да, и очень сильно. Началось это еще в Полтаве, весной 1943 г., когда приехала группа офицеров-чиновников из Берлина. Они записали меня на пленку в песне «Эй, ухнем» и предложили самолетом вылететь в Берлин».

Цього разу Борису Романовичу, посилаючись на хворобу дружини, вдалося уникнути поїздки, а 3 грудня 1943 р., коли співак був уже в Кам’янці-Подільському, його викликали до гебітскомістаріату і повідомили, що за особистим розпорядженням Еріха Коха німці повинні його вислати в Берлін. Знову співак відмовився, посилаючись на хворобу дружини. Проте йому навіть виписали перепустку на в’їзд до Берліну. Гмиря максимально затягував від’їзд, а потім, 25 березня 1944 р., він захворів — запалення барабанної перетинки лівого вуха.

Через 3 дні приїздить до нього ад’ютант воєнного коменданта і заявляє: «Вы не беспокойтесь, мы даже труп ваш вывезем». Співаку ціною неймовірних зусиль вдалося, навіть переховуючись, дотягти до 26 березня. Саме того дня, о 3-й ночі Кам’янець-Подільський був визволений радянськими військами. Потім були свідчення «Комиссии по расследованию злодеяний немцев в Каменец-Подольском» 20 травня 1944 р. Зрозуміло, увагу органів НКВС не могли оминути свідчення Б. Гмирі про жахіття німецького окупаційного режиму в Харкові (співак за виступ отримував 100 гр. хліба як гонорар) і в Полтаві, куди співака було викликано на гастролі і де він намагався врятувати від голодної смерті українських дітей в притулку, звертаючись до представників німецької влади, які цінували його голос.

До кінця життя заздрісники та інтригани, в тому числі із числа його колег, дорікали Б. Гмирі, що він, перебуваючи в окупації, співав для німців.

Насамперед Борис Гмиря співав для українського народу. Всі інсинуації відносно Б. Гмирі, що нібито він, перебуваючи в окупації, співав в ставці Гітлера «Вервольф» під Вінницею тільки для німців не витримують жодної критики. Цю трагічну сторінку історії співака навмисне роздували його заздрісники. Вони все робили для того, щоб в Україні всіляко зганьбити його образ. І це робилося тоді, коли весь світ був у захваті від його чарівного голосу. До того ж, є свідчення очевидців перебування Б. Гмирі в окупації — зокрема лікаря Є. Двойнікової, яка говорила, як важко було зберегти дитячі життя (вона працювала в дитбудинку в Полтаві) від голодної смерті. Значною мірою порятунку дітей сприяло те, що там виступав з концертами Б. Гмиря. Ця обставина, поза сумнівом, вплинула і на німецького коменданта Д. Фуртвенглера — брата відомого композитора. Він допоміг в доставці харчування для 300 сиріт. Вже через значний час онуки цього колишнього коменданта приїздили до Полтави провідати цього лікаря-патріота Є. Двойнікову, яку комуністи за порятунок 300 дітей тричі засуджували до розстрілу. Вона говорила про Гмирю: «Его концерты в нашем сиротском доме мы вечно будем помнить. Как он божественно пел! Его внимательность и доброта были безграничными. В те голодные времена он никогда не приходил в приют, чтобы что-то не принести деткам».

Подальші події творчого життя Б. Гмирі можна більш-менш об’єктивно дослідити із спогадів М. Хрущова. Про долю співака партієць дізнався, коли знайшли Гмирю після визволення Кам’янця-Подільського. Потім — розмова зі Сталіним відносно співака. Хрущов сказав вождю: «Мы бы хотели его оставить в Киевской опере (а он пел в Харькове до войны), но нужно будет ожидать очень больших возражений со стороны Ивана Сергеевича Паторжинского»… Сталин согласился со мною: «Да, возьмите». Я не ошибся, сейчас же стали голоса раздаваться: «С изменником Родины мы не будем спивать, не будем». Я знал, откуда это исходит. Тут был и патриотизм, но здесь была и зависть».

Цікаво звучить у цьому зв’язку думка Михайла Медуниці: «Говорят, что выдающийся певец Гмыря, будучи в оккупации, пел в бункере Гитлера «Вервольф». В последствии подвергался гонениям от коллег, некоторые и не здоровались: не патриот, мол. Так думали те, кто возвратился из Башкирии или Казахстана…

Вот прошло много лет. И думается мне: а меньшим ли был патриотом Гмыря, чем его коллеги, которые были в эвакуации? Ведь он пел «Дивлюсь я на небо», «Вітер віє, вітер буйний» и другие украинские песни».

Ще слід подумати, а хто дійсно був більшим патріотом — колеги Гмирі в далекому тилу, чи співак, який, будучи напівголодним, щоденно ризикуючи життям, співав насамперед для українського народу, який з вини радянської влади потрапив під ярмо фашистської окупації.

До речі, на окупованих землях України жило, творило багато представників творчої інтелігенції. Тільки в Києві перебували в той час такі представники української культури, як: С. Тобілевич, М. Малиш-Федорець, І. Кавалерідзе, І. Сагатовський, Т. та І. Садовські, І. Ненюк, Д. Нарбут, Ф. Кричевський. Діяло 28 концертно-естрадних груп. Працювали театри тощо. І ніхто їх не звинувачував у тому, що вони творили для українського народу і його культури. А Б. Гмирю, якого цькували в Київ­ській опері до війни через його неповторний голос, ці ж самі заздрісники продовжували травити і після війни, тільки тепер вони звинувачували Гмирю, що він співав для німців. Б. Гмирі вступив в непримиренний конфлікт з Дмитром Гнатюком, який особливо настирливо намагався очорнити колегу у своїх інтерв’ю пресі. Гнатюк писав, що Гмиря в Кам’янці-Подільському «сам объявился, предъявив документы, и сказал, что он такой-то. И тут его полевым судом и судили — расстрелять». Дійсно, пред’являти такі звинувачення слід на основі документів, а Д. Гнатюк, замість документів вживає слова: «как-то говорят».

Український письменник А. Сизоненко бездоказово мусував тему «пения Гмыри Гитлеру» и, якобы, пьяных оргий певца на пару с выдающимся украинским баритоном М. С. Гришко на встречах со Сталиным.

У 1951 р., на декаді українського мистецтва у Москві, Сталін спитав, до якого звання Україна представляє Б. Гмирю. М. Хрущов сказав, що до звання народного артиста УРСР, додавши, що Гмиря співав Гітлеру. Сталін сказав: «Вот, видишь, Никита, теперь будет петь нам» і перекреслив звання «народний артист УРСР», написавши «Народний артист СРСР». Між іншим, українська урядова делегація, одночасно із поданням на присвоєння звання народного артиста УРСР, привезла і ордер на арешт Б. Гмирі. Але після рішення Сталіна у ньому необхідність відпала. Наступного року співаку було присуджено Сталінську премію. Крім того, після цих нагород співаку надали розкішну квартиру в Пасажі, поруч із Хрещатиком.

Не можна спокійно писати про долю геніального співака, починаючи із повоєнних років і аж до його передчасної смерті у 1969 р. Трагізм же ситуації навколо співака полягав у тому, що навколо нього деякі його колеги, особливо з Київського оперного театру, продовжували інтриги, розповсюджували брехливі чутки про його перебування на окупованих землях. А керівництво всіх мастей дозволяло йому гастролі тільки в соцкраїнах, хоча його голос хотіли чути в усьому світі. І запрошення на гастролі йшли звідусюди. А в театрі цькування геніального співака продовжувалось. У щоденниках співака за січень 1947 року є такі записи: «Вчера был снова конфликт с дирекцией: я отказался петь без уроков и репетиций Дона Базилио, т.к. я пел его 8 месяцев тому назад. Этим же халтурщикам совершенно безразлично, завалится спектакль, или будет еле-еле — лишь бы пропел. Поэтому они придумали «аргумент»: я должен знать и петь без репетиций т.к. я «высшей категории», а если я отказываюсь, то значит, я саботирую… и мне угрожают штрафом».

І таке чи щось подібне не припинялось і в подальші роки. Геніального співака відкрито цькували. Справа доходила до того, що йому не давали співати улюблені арії, наприклад, Карася в опері Гулака-Артемовського і, в першу чергу, з ініціативи І. Паторжинського. А образ Карася у виконанні Б. Гмирі був найкращим, бо він не був п’яничка і гуляка, як у виконанні інших співаків.

Переповнило ж чашу терпіння співака події навколо нього у 1956—57 рр. Краще всього це можна побачити і прочитати із заяви на ім’я директора театру В. Гонтаря самого Б. Гмирі: «14 сентября 1956 г. я спел партию Галицкого в опере «Князь Игорь», после чего на другой день дирижер Дроздов вывесил на доске объявлений свои замечания по спектаклю, в которых было указано, что я «пел спектакль неприлично». І таких бездоказових випадів було безліч.

Інтриги проти Гмирі були замішані на людській заздрості. Співак просить звіль­нити його від роботи в театрі без призначення пенсії, бо директор відмовив Гмирі в переводі на пенсію попри 21 рік оперного стажу і 42 роки загального трудового.

Цей конфлікт продовжувався три роки. Весь цей час Б. Гмиря не отримував заробітної платні. А потім Рада Міністрів СРСР винесла рішення від 25 березня 1961 року про призначення пенсії союзного значення без будь-якого обмеження заробітку. Скільки ж ця боротьба забрала у Гмирі здоров’я і років життя! Гордість театру і всього світу, при потуранні влади, був перетворений на звичайного гастролера. Бо виступати в оперному театрі, як того хотіла безліч його прихильників, він міг лише як гастролер!

В Китаї, Румунії, Болгарії, Угорщині, країнах Прибалтики, у союзних республіках, особливо в Москві — були у захваті від голосу співака. Мільйони слухачів чекали на нього в США («Метрополітен-опера» — особливо), в Італії, Франції, Англії та інших країнах світу. Але туди його радянські можновладці майже не випускали. Допомагала Борису Романовичу витримати все вищесказане жахіття його дружина Віра Августівна. Вона оберігала співака як могла від стресів, від цькування з боку заздрісників. Саме він їй довірив свої думки, переживання, страждання. Коли буваєш в квартирі-музеї Бориса Гмирі в Києві, то кидається у вічі, як оберігала Бориса Романовича Віра Августівна, з якою любов’ю вона вишивала для нього сорочки та інші речі.

Перша дружина Бориса Гмирі Анна Іванівна Грецька важко хворіла і померла ще 1950 р.

Не залишали в спокої співака і українські можновладці, які вкрай негативно вплинули на творчі взаємостосунки Б. Гмирі і Д. Шостаковича. Почалося зна­йомство Гмирі і Шостаковича ще 1954 р., коли композитор написав романси на слова Долматовського про Київ і попросив Бориса Романовича заспівати їх.

Брав співак активну участь в суспільно-політичному житті, виступав із шефськими концертами, просто з концертами в тих чи інших колективах, особливо у студентських. Ніколи, виступаючи перед молоддю, Гмиря не брав грошей. Для багатьох його колег гонорар був головним. Наприклад, І. Козловський захотів отримати гонорар в 10 000 карбованців за заплановані виступи спільно із Гмирею і капелою бандуристів в Україні. Київська філармонія таких грошей не мала. Гастролі не відбулися.

Співака постійно запрошували за кордон, пропонуючи прекрасні умови, але він не мислив свого життя поза Україною. Гмиря любив українську класику, особливо твори Т. Шевченка. Він просив українських композиторів написати музику до деяких з них і використовував у своїх концертних програмах. Прекрасно звучали у його виконанні такі музичні твори на вірші Т. Шевченка, як: «Гей, літа орел», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Зоре моя вечірняя», «Думи мої» тощо на високому музичному рівні, як і все інше, виконував він партію Трофима в опері «Наймичка» М. Вериківського. До 150-річчя від Дня народження Кобзаря у 1964 р. Борис Романович підготував спеціальну концертну програму на вірші поета. Взагалі, слід сказати, що внесок Б. Гмирі в українську культуру і розвиток української мови, зокрема, коли йдеться про Т. Шевченка, неоцінений належним чином і понині. Бо Борис Гмиря був, у першу чергу, патріотом України. Не забуваймо, що він зробив великий внесок і в російську та світову культуру. Не можна без хвилювання слухати у виконанні Гмирі партії в російських операх, російські пісні і романси.

Думаю, що одна з причин, чому почути нині голос Б. Гмирі чи то по радіо, чи то з диска майже неможливо, в тому, що сучасні керівники української культури не зацікавлені в їх розвитку.

Опера «Фауст» Ш.Гуно в Київському театрі опери та балету стала в житті Б.Гмирі останньою, так само, як і концерт у Ленінграді в кінці травня 1969 р.

Приблизно за три місяці до свого відходу у вічність митець виконав пісню «Сміються — плачуть солов’ї» на вірш О.Олеся, в музичній обробці Г. Жуковського, яку було присвячено дружині співака В.А.Гми­рі. Останнім твором, якого так і не судилося проспівати митцю, хоча він його вивчив, був романс «Останній промінь згас» (вірш М.Кічури, музика П.Сениці).

Серце геніального співака зупинилося 1 серпня 1969 р. Доля відвела йому всього 66 років життя.

Як ми в незалежній Україні бережемо пам’ять про цю унікальну людину, гордість української та світової культури? А ніяк… Навіть Сталін вмів краще українських керманичів цінувати геній співака. Одного разу Сталін попрохав виконати заборонену тоді пісню «Ой, закувала та сива зозуля». Гмиря відповів, що вона заборонена. «Ким?» — спитав вождь. «Вами» — відповів співак. Наступного дня всі радіостанції СРСР почали свій робочий день цією піснею.

А ось відомий український керівник, який у 1969 р. був головою Ради міністрів УРСР, а з 1972 р. — першим секретарем ЦК КПУ, коли почув про смерть Гмирі сказав: «Собаці — собача смерть». До такої заяви його старанно готував відомий співак, який був у пошані за будь-якої влади.

До речі, доля автора цієї статті якоюсь мірою переплелась з пам’яттю про Б. Гмирю. На початку 1970-х років, після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка, був рекомендований на тоді достатньо відповідальну посаду інструктора творчих спілок, театрів (їх в районі було три — Київський оперний, театри ім. Лесі Українки та І. Франка) Ленінського райкому КПУ. Я знав та цікавився творчим життям названих організацій і, особливо, Київського театру опери та балету, бував там дуже часто. І у райкомі, і в театрі часто спілкувався з відомими артистами, зокрема з Ю. Гуляєвим, Д. Гнатюком та іншими. Що мене вразило, це надзвичайно складна творча атмосфера у колективі театру. Інтриги вірували одна за одною. Кінець кінцем, Ю. Гуляєва довели ці інтриги до того, що він виїхав до Москви і працював до самої смерті в Великому Театрі і користувався надзвичайною популярністю, бо серед артистів цього театру в Москві не було таких заздрісників та інтриганів, як в Київському оперному. Вражало мене і те, що до райкому партії надходило часто досить багато анонімок або скарг, як правило — безпідставних. І більш за все — від персоналу та артистів оперного театру, причому персонал теж відіграв певну роль у атмосфері, яка панувала в закладі. Допоміжного персоналу було близько 800 чоловік, а всього колектив нараховував близько 1000. Дізнався я від керівників театру і про чвари між артистами, і про боротьбу за головні ролі і т.д. Наприклад, я дізнався, що головний адміністратор театру А. Незвецький фактично керував театром і вирішував, що слід ставити на сцені, яку оперу чи балет, а що — ні. Справа дійшла до того, що він не дозволяв постановку на сцені балету «Лісова пісня». І цей балетний спектакль у Київському оперному театрі з вини цього адміністратора не ставили понад 10 років. Уявімо, в якій обстановці працював Б. Гмиря?!

Дана стаття є продовженням моєї діяльності по зняттю мовчання, інформаційної блокади навколо геніальної постаті в історії української та світової культури. Не забуваємо, що після смерті співака деякі можновладці зробили все можливе, щоб не звучав його голос по радіо і телебаченню, не писалися книжки про нього. І до сьогодні немає музею Б. Гмирі в Лебедині і, фактично, в Києві. Та квартира-музей, яка має потріскані стелю і стіни і містить архів співака, утримується завдяки ентузіазму і важкій праці справжньої патріотки України Г. Принц. Ніхто з можновладців їй не допомагає, хоча допомогу обіцяли В. та П. Ющенки і В. Янукович. Наче поніміли, за невеликим виключенням, наші поети та письменники, артисти, в тому числі з Київського театру опери та балету, який Б. Гмиря прославив на весь світ. Немає, попри обіцянки влади, і пам’ятника біля Київської філармонії. Отака пам’ять про геніальну людину, яка за 20 років творчої діяльності наспівала 1200 творів. З них зберігається у фонотеці 600, з яких майже 300 українських народних пісень, приблизно стільки ж російських, а також 75 арій із 40 оперних партій. Протягом 1945—1982 рр. фірмою «Мелодія» у Москві було випущено понад 200 платівок зі співом Б. Гмирі. Їх тираж оцінюється від 100 до 600 тисяч примірників. СРСР заробив на цьому мільярди карбованців. Здається, де-де, а в незалежній Україні повернути із небуття ім’я Б. Гмирі повинні були в першу чергу. І почати це слід було з присвоєння йому звання Героя України. Нині маємо пам’ятники багатьом — лише не Гмирі. Немає науково-мистецького центру Б. Гмирі де б, починаючи від студента і кінчаючи всіма бажаючими, вивчалась музична і наукова спадщина співака. Чому лежать так і не викуплені бібліотеками і державою «Щоденники» Б. Гмирі (2010 р.), які побачили світ завдяки Г. Принц? Таких «Чому?» дуже багато. А відповідей немає…

Віктор Король, доктор історичних наук

№ 13 (418) 30 березня – 5 квітня 2011 року
«ПЕРСОНАЛ ПЛЮС»

Борис ГМИРЯ: життя задля України. На Батьківщині про видатного співака незаслужено забули

Чому оперного виконавця з абсолютним басом звільнили з Київського оперного театру? Чому йому присвоїли звання народного артиста СРСР, проминувши обов’язкову сходинку – народний артист УРСР? Як сталося, що у одного з найбільш затребуваних у світі співаків на ощадкнижці після смерті лишилося аж 434 карбованці? Чому пам’ятник на Байковому цвинтарі встановлювали 10 років та ще й коштами родини співака?

У житті Бориса Романовича Гмирі було чимало моментів, над якими ще добряче посушать голови дослідники. А нам, сьогоднішнім українцям, має бути соромно, що в Україні людині, голос якої знають і цінують в усіх куточках світу, немає ні пам’ятника, ні музею. Сьогодні на аудіо- та відеозаписах великого Гмирі заробляють усі, кому не лінь, – закордонні, російські торговці, але не Україна.

І це прикро й незрозуміло, бо Гмиря любив Україну не на словах, як багато митців, котрі виїхали за кордон, а щирим серцем. Він мав багато можливостей переїхати до Москви, Парижу, Нью-Йорка, де пропонували найкращі умови, адже на нього всюди був величезний попит. Та він залишився тут, в Україні, де й помер у розквіті творчих сил. Серце не витримало.

Портрет квітів – маленький знак любові

Ми увійшли до квартири-музею “бассо-абсолюто” на запрошення Ганни Принц, президента Фонду Гмирі.

Ці високі стелі, численні портрети Гмирі у сценічних костюмах і на природі, трюмо у важкій різьбленій рамі, зарамковані цитати на стінах одразу змушують затамувати подих. Ганна Принц, племінниця дружини співака Віри Августівни, в цих стінах проводила її в останню путь і пройнялася, як вона сама каже, духом і величчю постаті Бориса Гмирі.

“Віра Августівна хотіла спалити особисте листування з Борисом Романовичем. Та на щастя не зробила цього. А цю картину (букет польових квітів, писаний олією) вона зберегла лише тому, що кожну квіточку приносив Гмиря і тримав, поки вона її змальовувала”, – розповідає Ганна Принц, свідок всіх тих скорботних років, які вдова прожила після смерті Гмирі, збираючи на надгробний пам’ятник, намагаючись зберегти його багатющу спадщину і зацікавити нею українських можновладців. Цю справу продовжує тепер Ганна Принц. І деякі зрушення в останні роки є. Але головного – належного вшанування пам’яті митця, музею і пам’ятника – немає. Втім, доля Бориса Романовича ніколи не балувала.

Будівельник з музичним хистом

Він народився в Лебедині на Сумщині в дуже бідній сім’ї. Тато був муляром, мама, Ганна Федорівна, – неписьменною швачкою. Дітей у сім’ї було багато, і харчів ніколи не було вдосталь. Хліб ділили на прозорі скибочки ниткою, бо якщо різати ножем – сиплються крихти.

Борис дуже рано пішов працювати – в 11 років. Закінчив початкову школу і просив батька, аби віддав його навчатися в училище, але той, як згадував сам Гмиря, сказав: “Я б радо віддав тебе. Але там потрібна форма, а мій заробіток – 11 карбованців на місяць”.

Отож перш, ніж стало ясно, що з Гмирі буде неабиякий співак, він встиг попрацювати “хлопчиком на побігеньках” (був посильним при з’їзді мирових суддів Лебедина), друкарем, різноробом, вантажником, матросом, кочегаром, навіть членом товариства “Геть неписьменність”.

Він згадував потім, що головні духовні основи заклала в його серце мати. “Глибока, ніжна любов матері осявала світлом наше сіре життя, – писав Гмиря. – Природжений педагог, мати зуміла виховати в мені ті якості, які потрібні художникові-творцеві: спостережливість, душевну ніжність і вміння по-справжньому любити людей і всі їхні болі, відчувати їх переживання, любити й цінувати природу і, як кажуть, відчувати запах землі рідної. Вона з дитинства прищепила мені повагу до старших, взагалі до людей, і все це не суворістю, а великою любов’ю, щирістю”.

У 1930 році Гмиря вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. На студентських концертах помітили його хист до співу. Відтак на четвертому курсі він пішов на прослуховування до Харківської консерваторії. Там комісія засвідчила рідкісні голосові дані – винятковий бас і високу музичну культуру Бориса Гмирі. Так почалося його сходження на вершину слави.

Нам пощастило, що Гмиря обрав спів. Він був людиною напрочуд талановитою. За що б не взявся – все виходило. Ще студентом, проходячи практику на Луганськбуді, запропонував власну конструкцію шарнірного фартуха для риштака при бетономішалці, що дало цехові економію грошей на суму 1359 крб. 71 коп., а сам винахідник був премійований.

За тих часів не можна було навчатись одночасно у двох вузах. Проте вчитель співу Гмирі, видатний педагог Павло Голубєв, заступився за нього перед самим наркомом освіти Миколою Скрипником, який у винятковому порядку дозволив Борисові Романовичу вчитися і в будівельному інституті, і в консерваторії. Обидва вузи Гмиря закінчив з відзнакою.

Далі була Харківська опера. В 1941 р. співак опинився в окупації. Він співав у театрах, як і всі артисти, яких закинула туди доля. Та саме його німці намагалися вивезти за кордон – живим чи мертвим. Але оскільки Гмиря завоював своїм мистецтвом і серця німців, то йому запропонували вибір: поїхати чи лишитися. Він, звичайно, залишився. Потім усе життя йому дорікали тим, що, мовляв, співпрацював із німцями. За нього заступався Микита Хрущов. А Гмиря просто не міг залишити Україну, бо любив її народ.

В 1951 році Йосип Сталін власноруч переписав указ про надання Гмирі звання народного артиста СРСР, бо в паперах значилося: народний артист УРСР.

У такого великого таланту було багато заздрісників. Ті інтриги призвели до звільнення з Київської опери. Кияни часто бачили сльози на очах у співака, коли він прогулювався із дружиною біля Оперного театру, бо він любив цей театр над усе. Тепер він багато гастролював по країнах соцтабору – адже його чекали завжди і всюди.

У 1969 році Гмирі не стало. Проводжали його піснею “Чуєш, брате мій?” на слова Богдана Лепкого:

Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру.

Цю пісню він виконував і сам, завжди наполягаючи, щоб оголошували автора, забороненого радянською владою Лепкого, а якщо конферансьє не наважувався, він називав це ім’я сам. В цьому був весь він. Адже це тільки Гмирі робили зауваження у Москві, на сцені Большого театру, де він співав українською мовою партії Бориса Годунова, Івана Сусаніна та інші: “Борисе Романовичу, Ваша українська мова дуже дисонує у виставі. Співайте російською”.

Борис Гмиря завжди намагався перекладати на українську мову світову класику. Він поки що єдиний, хто створив цілу концертну програму за творами Тараса Шевченка. Він ігнорував ідеологічні купюри в операх “Тарас Бульба”, “Запорожець за Дунаєм”, що повернуло цим творам їх оригінальне звучання, знявся у першому українському фільмі-опері “Наймичка”, права на який, до речі, Кіностудія імені Довженка продала німцям. Його ім’я в 1962 році внесли до престижної міжнародної енциклопедії “Хто є хто?”, а в 1992 році – до списку ста найславетніших українців за тисячу літ історії України. На його записи попит лише зростає. А Ганні Принц ще й досі телефонують, як правило з-за кордону, і запитують: “А чи не можна якось потрапити на концерт Гмирі?”.

Пам’ятник для генія

Квартира-музей, де зберігається багатюща колекція реліквій, аудіозаписів, особистих речей, листів і рукописів геніального співака, сьогодні належить сім’ї його спадкоємців. Ганна Принц готова передати її державі – але за кількох умов. У проекті постанови Кабміну, яка носить назву “Про увічнення пам’яті славетного українського співака-філософа Б. Гмирі”, є три головні пункти:

1. Про створення науково-мистецького центру Гмирі.

Щоб молоді люди, відвідувачі, студенти консерваторій, дослідники і просто ми з вами могли туди вільно приходити і долучатися до духовної спадщини співака. Для цього треба забезпечити відповідними умовами спадкоємців Гмирі, відшкодувати їм витрати на ремонт, а київській владі виділити кошти на реставрацію квартири-музею Гмирі.

2. Про спорудження пам’ятника Гмирі.

3. Про заснування стипендії імені Гмирі для талановитих студентів-вокалістів.

Будемо сподіватися, що за сприяння нинішньої демократичної влади справа зрушить з мертвої точки. Адже насправді таких уславлених імен в Україні, та і в світі – не так і багато, щоб їхньою пам’яттю, спадщиною можна було нехтувати. Гмиря – справжній носій національної ідеї України, про яку всі так багато говорять. Так може, варто припиняти балачки і починати справді дбати про національне?

Марія КУЛЕБА
13.04.2006, tovarish.com.ua

ГАННА ПРИНЦ: «CУМНО, ЩО УКРАЇНА ПРОПУСТИЛА СТОРІЧЧЯ ГМИРІ...»

5 серпня Україна відзначила сто років від дня народження видатного українського співака Бориса Романовича Гмирі…

5 серпня Україна відзначила сто років від дня народження видатного українського співака Бориса Романовича Гмирі. Щоправда, відзначила якось непомітно, нашвидкуруч, немов ця дата її заскочила зненацька. Навіть не спромоглися надати статус музею помешканню, де жив видатний бас і де ось уже десять років зберігається автентична обстановка. Зберігається зусиллями Фонду Гмирі та його президента Ганни Принц — племінниці Віри Августівни, другої дружини співака.

— Як з’явилася потреба у створенні Фонду Гмирі?

— О, це була цікава ідея. Знаєте, я завжди прислухалася, коли говорили про Фонд Нобеля. Що в основі того фонду лежало? Кошти, зароблені Нобелем від того, що він винайшов вибухівку. Але не кажуть «Фонд імені Нобеля», а Фонд Нобеля. Я от сиділа і часто думала, що Борис Романович залишив по собі неймовірно велику спадщину — у нього вдома тільки творів у записах зберігається 1200, дуже велика епістолярна спадщина, і статті, і щоденники, і навіть нотні зошити з його правками й зауваженнями — дві з половиною тисячі примірників. Я розуміла, що Борис Романович не заробив грошей, він був бідний — як Моцарт, як Шевченко. Він працював, але не був заробітчанином. Ми порахували, що за реалізацію його платівок Радянський Союз лише всередині Союзу заробив десь півтора мільярда карбованців. Двісті платівок із різними записами тиражами від ста до шестисот тисяч. В одному з листів Бориса Романовича я знайшла таку фразу, де він пише, що не розуміє, як це «немає платівок», коли вони витримали сто двадцять перевидань. Я беру двісті платівок, беру найменший — стотисячний — тираж, беру не сто двадцять, а тільки п’ятдесят перевидань, і найнижчу ціну — і вийшло півтора мільярда карбованців. А скільки за кордон вивозили! І коли постало питання, що спадщина велика, а грошей у нас нема, я зрозуміла, що треба буде шукати вихід, десь знаходити кошти. Отак і виникла ця ідея — зробити Фонд Гмирі. Не «імені Гмирі», а Гмирі, на базі його спадщини — вокальної, епістолярної тощо.

— Які напрацювання має фонд за ці десять років?

— Є книжка «Гмиря і Шостакович» — близько п’ятнадцяти друкованих аркушів, автори Ганна Принц і Марина Копиця. Вона повністю готова і навіть змакетована, рік тому вже була готова. Там є унікальні матеріали — рукописи нот Шостаковича, де зроблено Гмирею правки, щоденникові записи Бориса Романовича, листи Шостаковича… Ніде взяти шістдесят п’ять тисяч на видрукування. Ми видали шість компакт-дисків у співпраці з благодійним фондом «Україна інкоґніта». Зараз готові ще вісім і два в роботі — фактично, десять різних дисків. Це російські народні пісні, старовинні російські романси, Едвард Гріг, західна класика тощо, а далі — Бах, Бетховен, Рубінштейн — може бути видано сорок дисків. На це теж немає коштів. Готова брошура «Шевченкіана Гмирі». Ви знаєте, що Борис Романович до цього часу єдиний співак, який наспівав цілу концертну програму з творів Шевченка? Він так і назвав її — «Великому Кобзареві». Торік ми випустили диск «Борис Гмиря Великому Кобзареві», але ця тема потребувала дослідження, за яке взялася музикознавець Яна Іваницька. Теж не видана. Готовий фотоальбом «Борис Гмиря: життя і творчість», просто розкішний, але на це треба мінімум двісті тисяч. Ми навіть хотіли зібрати всі його лекції — він не викладав, але читав лекції — у Київській консерваторії, на гастролях — у Китаї, в Болгарії, а Віра Августівна, його дружина, записувала всі ці лекції. От зібрати його лекції, його статті — і видати «Поради Гмирі молодим вокалістам»! Це ж була б унікальна книжка! Ще ми задумали зробити фільм, про нього збереглася година кіноматеріалу, а то й більше. Ми у співавторстві з Юлією Солод написали сценарій художньо-документальної музичної вистави «Серце моє з тобою» — за листуванням Віри Августівни з Борисом Романовичем. Це зовсім унікальна сторінка у житті Гмирі…

— Як рухається справа зі створенням меморіального музею-квартири?

— Це наша найболючіша проблема. Ця квартира збережена в тому самому вигляді, у якому була за його життя, — ми нічого тут не змінювали. І люди сюди все одно приходять, ті ж таки студенти — приходять, цікавляться, слухають, просять якісь матеріали. Тож треба нарешті це узаконити! Але тоді, звичайно, ми звідси маємо виселитися. Ми завжди просили, щоб нам дали квартиру або при вході, або за стінкою, але все безрезультатно. Це дуже прикро. Пасаж неоціненний з культурного погляду. Ось під нами жив Гришко Михайло Степанович, і його вже немає — а діти змушені були продати квартиру. Отже, вже зникло одне культурне середовище.

— Як так сталося, що сторіччя від дня народження Бориса Романовича так непомітно минуло?

— Знаєте, це дуже просто і дуже сумно. Ще у травні минулого року було зроблено подання — зауважте, не Міністерством культури, а кількома депутатами — в Кабінет міністрів щодо створення оргкомітету з відзначення сторіччя. Я подала списки оргкомітету в Міністерство культури, вони їх трохи підкоригували. Оргкомітет очолив сам міністр культури Юрій Богуцький. Після того ми повинні були зібратися, розробити заходи, затвердити їх, зробити кошторис і подати в Кабінет міністрів для прийняття постанови. У таких випадках обов’язково потрібна постанова Кабінету міністрів із відповідним розподілом коштів — такі постанови видано для вшанування Солов’яненка, Козловського та інших. Постанови немає й досі, маємо лише якийсь незрозумілий папірець із переліком заходів. Фактично, усі основні заходи провалено. Пам’ятник Борису Романовичу біля Національної філармонії не споруджено — мер Омельченко цілком резонно посилається на відсутність постанови. Яка ситуація із виданням творчої спадщини Бориса Романовича — я вже вам казала. Те ж саме з музеєм. Та що там, і досі не можуть присвоїти ім’я Бориса Романовича школі мистецтв №3 у Києві, а хіба на це якісь великі кошти потрібні? Щоправда, виготовлено ювілейну монету, конверт і марку, але цим фонд опікувався, а не Міністерство культури. Ескіз монети я підписувала до роботи із заступником голови Нацбанку. Радіо- й телепередачі фонд теж організовував власними зусиллями. Ще третього липня на запит Володимира Яворівського Дмитро Табачник відповів: «План ювілейних заходів уже розроблений, затверджений головою Оргкомітету міністром культури та мистецтв Ю.Богуцьким та успішно реалізується». Куди вже успішніше! Між іншим, після цієї відповіді Богуцький пообіцяв, що мінімум за два тижні буде постанова. Я не розумію, чому таке ставлення до Бориса Романовича. Ми випускаємо диски, платимо податки, ідуть радіо-, телепередачі, це ж теж якісь гроші. Ви порахуйте: випустимо п’ятдесят дисків. Випустимо їх тільки десятитисячним тиражем — це буде п’ятсот тисяч. Тепер п’ятсот тисяч по двадцять гривень — десять мільйонів ми б заробили тільки на дисках. А на всі заходи треба «аж» чотири мільйони дев’ятсот шістдесят тисяч. І ті кошти також повернулися б!

— А як мотивують таке небажання йти на співпрацю?

— Ніяк. Наприклад, щодо книжки — нас відсилають у Держкомвидав. Але зараз уже пізно, бо частину грошей виділив фонд «Відродження», перед яким я теж маю прозвітувати, а Держкомвидав забирає весь тираж. Я просила допомогти знайти якогось спонсора, шістдесят п’ять тисяч — хіба це така велика сума? І це міністр культури обіцяв зробити. З дисками те ж саме; єдине, що, аби бути чесним, частину грошей — вісімнадцять тисяч — нам дало Управління культури, але це особиста енергійність й ініціативність Валентини Тарасівни Ліновицької — вона посприяла, аби ми ці кошти отримали, отож у випуск двох дисків вкладемося. От були Дні культури України в Росії. То чому б не закупити диски Гмирі й не представити там?

— Три роки тому закрили садибу Бориса Романовича на його батьківщині — в Лебедині, цей конфлікт і досі не розв’язаний?

— Там не садибу закрили. Борис Романович народився в Лебедині, але хати у них як такої не було, вони щоразу винаймали помешкання. На одному місці там зараз психіатрична лікарня, на іншому — дорога пройшла. Але один лебединець сказав, що не обов’язково відновлювати садибу Бориса Романовича, бо вона буде на околиці міста. Посеред Лебедина є дуже гарний сквер — треба там побудувати двоповерховий будинок. Дуже хороше рішення. Отож, у сімдесятому році Віра Августівна у будинку культури, де Борис Романович виступав, коли приїздив додому на гастролі, у двох кімнатах власним коштом зробила музей, потім розширила до трьох. Вона дала рояль, на якому грали Шостакович, Свірідов, його особисті речі. Чудовий був музей. Ми поповнювали його постійно, та ось у двотисячному році, коли мали відкрити Мар’янівку (музей-садибу І.Козловського. — А. К.), чомусь закрили музей Бориса Романовича. Зараз ми сподівалися на допомогу держави — у нас просто немає коштів — сподівалися, що зробимо двоповерховий будиночок, на першому поверсі буде великий зал, де можна було б робити концерти, а нагорі — музей, який зробила свого часу Віра Августівна. Але бачите, як воно…

— А чому його закрили?

— Ніхто не знає, чому. Але лебединці казали, що коли в них почались проблеми і вони звернулись до депутата від свого району, той відповів, що треба не музей Гмирі створювати, а стерти його ім’я з лиця землі, бо він співпрацював із фашистами. Ось і стирають по сей день. Хоча Київський оперний театр також був на окупованій території, але функціонував. Тим більше що Гмиря залишився на окупованих землях не з власної волі, його просто покинули. Він мав розрив зв’язок, і його, замість того, щоб понести на вокзал (його несли, бо йти він не міг), повезли в Харківський рентген-інститут, а через два тижні німці вже зайняли Харків. Але коли німці, відступаючи, хотіли його вивезти з України, він відмовився.

Борис Романович багато їздив на гастролі, однак завжди повертався. У нього була відкрита віза у Большому театрі, в Ленінграді, він у будь-який момент міг співати будь-який спектакль на цій сцені. У Росії його боготворили, але він завжди повертався додому. Це для нього було як напитися води. А зараз комусь не хочеться згадувати про Гмирю. Хоча саме класика робить державу цивілізованою, а не естрада, та ще й примітивна естрада. А в нас от вам ситуація навколо сторіччя Бориса Гмирі — нічогісінько не зробили! Ми могли це провести по лінії ЮНЕСКО. Невже Борис Романович зробив менший внесок у світову культуру, ніж, приміром, Тютчев? Бачите, скільки йде у нас дат, і жодна по лінії ЮНЕСКО не відзначається. А в Росії щороку — одне-два імені. Бо там працюють люди, які розуміють, що вони на себе працюють. В очах світу ми виглядаємо дуже невигідно, бо ж світ дивиться, як особистостей рівня Бориса Романовича пошановують на державному рівні, а не на рівні родини, фондів тощо. Я можу тільки страшенно сумувати, що Україна так бездарно пропустила сторіччя Гмирі. Звичайно, треба розділяти народ і владу, я завжди це повторюю. Господь Бог, здається, дуже трудиться над народом — і чомусь відпочиває на урядовцях.

— Як починалася ця праця зі збереження спадщини Бориса Гмирі?

— Я прийшла у сімдесят четвертому році і тривалий час була «асистентом» Віри Августівни, але вже років п’ятнадцять веду все сама. Вона як захворіла, то дев’ять років лежала, хоча я з нею постійно консультувалася. Це було важко, я ж не музикознавець, я все-таки науковець-економіст. Хоча Віра Августівна була фізіологом, та й Борис Романович мав першу освіту інженера.

Зараз мені приємно, що почали говорити про кохання Бориса Романовича та Віри Августівни, як про кохання Чурльонісів, Грігів і Шуманів. До речі, була така цікава історія — Віра Августівна хотіла знищити їхнє листування. Коли я прийшла, то почала допитуватися про нього, — я ж бо бачила, що вона вся світилася коханням. А вона мені сказала, що знищить те все, і ніхто ніколи його не прочитає. А я їй тоді відповіла: «Знаєте, Віро Августівно, ви не маєте права цього робити, тому що і цей бік вашого з Борисом Романовичем життя може бути повчальним, особливо для молоді!» Вона була геть спантеличена — між нами була різниця у тридцять три роки: така молода особа й так їй заявляє. А тоді відповіла, що не знищуватиме, але за її життя я не маю права нічого видрукувати. У дев’яносто четвертому році, коли вона вже лежала тяжко хвора, я готувала статтю про неї для книжки «Берегиня України». Я підійшла до Віри Августівни і кажу: «Готується така книжка — «Берегиня України», ви б не хотіли, щоб ваші листи там бодай трошки опублікувати?» А вона каже: «Знаєш, хай буде». Я написала статтю , а тоді прочитала їй. Вона мене слухала, а далі заплакала й каже: «Боже, невже мені Борисонька такі листи писав… Як же це прекрасно. Хай іде у люди!» Так воно і йде.

Антон Кушнір
«Дзеркало тижня», 8 серпня 2003

Дискографія, репертуар
Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия – Д 6155-56, 1960
Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия – Д 6191-92, 1960
Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия – Д 033121-22, 1972
Арії з опер /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия – Д 5646-47, 1959
Музичний твірВірш / музикаУчастьАльбом / Реліз (формат, видавець, дата) *
А вже третій вечірукраїнська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Ариозо Кочубея из опери “Мазепа”П.Чайковскийвиконання (спів)Арії з опер /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 5646-47, 1959
Ария и песня Олоферна из оперы “Юдифь”А.Сероввиконання (спів)Арії з опер /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 5646-47, 1959
Безмежнеє полеІ.Франко / М.Лисенковиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Вдоль по Питерскойросійська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Вечір на дворіукраїнська народна піснявиконання (спів)Концерт украинской музыки /збірка, 33 rpm/10″/ Апрелевский завод - Д 3232-33, 1956
Взяв би я бандуруукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські народні пісні /збірка, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 14125-26, 1964
Гей, літа орелТ.Шевченко / українська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /збірка, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 12975-76, 1963
Гуляв чумак на риночкуукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Да куди їдеш, явтушеукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Дивлюсь я на небоМ.Петренко / В.Зерембавиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6155-56, 1960
Дума и монолог из оперы “Милана”Г.Майбородавиконання (спів)Арії з опер /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 5646-47, 1959
Думи моїТ.Шевченко / українська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6155-56, 1960
За Сибіром сонце сходитьукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Зацвіла в долиніТ.Шевченко / Я.Степовийвиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Зоре моя, вечірняяТ.Шевченко / українська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Їхав козак на війнонькуукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6155-56, 1960
Лугом ідуукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Монолог Тараса БульбыЛ.Ревуцький, текст М.Рыльськоговиконання (спів)Арії з опер /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 5646-47, 1959
Ноченкаросійська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Ой зійди, зійдиукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6155-56, 1960
Ой із-за гори та буйний вітер вієукраїнська народна піснявиконання (спів)Любіть Україну and other ukrainian songs /збірка, 33 rpm/10″/
Ой чого ти дубеукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6155-56, 1960
Ой, кум до куми залицявсяукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Ой, щось дуже загулявсяС.Гулак-Артемовськийвиконання (спів)Ой, щось дуже дуже загулявся / Теперь я турок, не казак /сингл, 78 rpm/ Апрелевский завод – 14143 - 14144, 1946
Расказ старого цыгана из оперы “Алеко”С.Рахманиноввиконання (спів)Арії з опер /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 5646-47, 1959
Реве та стогне Дніпр широкийТ.Шевченко / М.Лисенковиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Стоїть гора високаяЛ.Глібов / українська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Та туман яром котитьсяукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Тепер я турок, не козакС.Гулак-Артемовськийвиконання (спів)Ой, щось дуже дуже загулявся / Теперь я турок, не казак /сингл, 78 rpm/ Апрелевский завод – 14143 - 14144, 1946
Тихо, тихо Дунай воду несеукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Удовицю я любив українська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6191-92, 1960
Чорнії бровиукраїнська народна піснявиконання (спів)Українські пісні /альбом, 33 rpm/10″/ Мелодия - Д 6155-56, 1960
Чуєш, брате мійТ.Шевченко / українська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972
Эй, ухнемросійська народна піснявиконання (спів)Реве та стогне Дніпр широкий /альбом, 33 rpm/ Мелодия - Д 033121-22, 1972