З народним артистом України Григорієм Гаркушею ми зустрілися в Національній музичній академії, де співак уже тривалий час викладає. У Григорія Якимовича саме закінчувалося заняття з двома китайськими студентами. До речі, хлопці виконували пісні українською мовою. «Ось тут візьми так, бери вище, показую ще раз», — повчає студентів пан професор. Учні цього відомого українського баритона співають сьогодні в Національній опері, квартеті «Гетьман», капелі бандуристів та інших колективах — Гаркуші є ким гордитися. Сам співак ще зовсім недавно був шалено популярний: його пісні звучали на радіо, телебаченні, в усіх урядових концертах. Згадати, як це було, ми вирішили напередодні 70–річчя співака, яке він святкуватиме у неділю.

«Батько за два гусаки купив гармошку»

— Григорію Якимовичу, ви народилися в 1941 році. Вам три місяці було, як почалася війна. Тож про той важкий час, мабуть, знаєте лише з розповідей батьків?

— Я й сам дещо пам’ятаю. Мені йшов четвертий рік, пригадую, на тину сиділи німці, в зеленкуватій формі, рукави по лікоть засукані… А на горі, де ферми були, раптом щось як вибухне. Вони посхоплювалися, щось по-своєму заґелґотіли і побігли туди. Кажуть: ти не можеш цього пам’ятати, зовсім малий ще був. А мені та картинка чітко врізалася в пам’ять. Ще мама розповідала: в нас був собака Марс, величезний такий красень, 15 років прожив, і коли в село заїхали німці, він хапонув одного за ногу. Той вийняв пістолет і хотів застрелити пса. Мама зі мною малесеньким на руках затулила Марса. Німець розвернувся і пішов. Видно, щось було в його душі людське, не наважився стріляти в жінку з дитиною…

— Виходить, свого батька ви вперше усвідомлено побачили вже після війни?

— Не тільки я, а й старші брати: Анатолій з 1936 року, Іван — з 1939–го, вони зовсім малі були, коли тато пішов на фронт, і мало пам’ятали його. Молодший брат і сестричка народилися вже пізніше. Коли тато повернувся, я саме на печі сидів. Пам’ятаю, як він постукав у вікно, як мама кинулася відчиняти двері… Батько всю війну пройшов кулеметником, повернувся з нагородами. Ще за його життя я щороку почав влаштовувати концерти для ветеранів до 9 Травня, виконував там пісні воєнних літ. Сам шукав спонсорів, викуповував квитки, які безкоштовно роздавали ветеранам.

— А професію співака ви собі як обрали?

— Музика була зі мною з дитинства. Пригадую, зробить мені, малому, батько гармошку з газети, я ґудзички намалюю і «граю». Ще й наспівую: «Ой що ж то за свято, коли їсти багато, коли сала шматок, ще й зелений огірок». Чув, видно, десь таке від дорослих дядьків (сміється). Потім батько купив старшим братам балалайку, тільки в них до неї охоти не було. А мені батько показав, і я враз освоїв інструмент. Було мені років сім. А в одинадцять я грав на гармошці. Батько бачив, що я тягнуся до музики, то він за два гусаки купив мені гармошку.

Після школи пішов працювати учнем автослюсаря та поступив у Криворізьку вечірню музичну школу. Далі — армія. Коли добігав кінця третій рік моєї служби (це зараз служать рік, та й то не хочуть, а тоді служили три!), я втік iз частини, щоб вступати по класу баяна в Дніпропетровське музучилище. На іспиті я зіграв так, що всі ахнули. Бо коли всі йшли в звільнення морозиво їсти, я брав баян і займався. Але на екзамені з сольфеджіо мені поставили двійку — я його зов­сім не знав. У мене сльози на очах: поставте бодай трійку, я вивчу це сольфеджіо (потім так і було — я його знав краще всіх). Ні — і все. А один викладач мені підказав: «У нас недобір на духові інструменти. Ідіть туди, а потім переведетеся». І мене зарахували.

А я ж уже 12 діб у самоволці! До речі, навіть не додумався перевдягнутися в цивільний одяг, так і ходжу на іспити у військовій формі. І от одного разу йду з училища, а тут — патруль. Я тікати! З баяном! Через двори, вони за мною. Я біг так, як ніколи не бігав, — добре, що займався спортом. Потім ускочив у трамвай і тільки мене й бачили.

У частині мене любили — я ж співав, на баяні грав, тож покривали мою відсутність. Як тільки перевірка, кажуть, що відлучився. Але хтось начальству таки доніс. Викликають мене: та ні, кажу, я весь час у частині був, он у старшини запитайте. Повірили…

Почалося навчання, дали мені інструмент — баритон. А в мене охоти нема. Я ніколи в нього не дув, губи болять… Мене до баяна тягне. Їду я в знамениту обласну лікарню імені Мечникова, заходжу в кабінет лора й кажу: «Чи можу поговорити з вами як син із батьком?» І розповідаю про свою біду. Вислухав він мене, допоміг: я отримав довідку, що мені не можна займатися на духових інструментах. І мене перевели. Ото радості було!

— Отже, духові інструменти ви так і не освоїли?

— Ні. Граю на гармошці, баяні, балалайці й навіть на ложках. На ювілейному вечорі з нагоди мого 65–річчя як урізав на ложках — що робилося в залі, вам не передати!

«З України? Значить iз голосом!»

— А в Московську консерваторію хто вас напоумив вступати?

— Про вокал спочатку й не думав, хоча від природи мав сильний голос. А з другого курсу став брати уроки з вокалу і швидко робити успіхи. Та так осмілів, що після третього курсу вирішив вступати в Московську консерваторію. Їду в Москву і запізнююся на десять днів на екзамени. У консерваторії тиша, ніде нікого. Іде жінка, вже потім я дізнався, що то була секретар вокального факультету. Каже, приїжджайте через рік. Але от що значить доля! Саме йде декан вокального факультету Гуго Натанович Тіц. Він питає: «А ви звідки приїхали?» — «З України», — кажу. — «Ходімо!». Мовляв, раз iз України, значить iз голосом!

Секретарка обдзвонила професорів, вони ж на дачах уже всі! Позвозили їх машинами: професор Рождественський, Мирзоєв, Свєшникова, знаменитий Марк Рейзен. Питають: «Що виконувати будете?» Кажу: «Розспіваюся на «Родiнє» (тоді така популярна пісня була, всі урядові концерти нею відкривали). А потім — арію князя Ігоря». Вони переглядаються. Це ж складна арія! Заспівав я «Родiну», мені подякували і сказали, що завтра у великому залі консерваторії мене буде слухати сам ректор Свєшников. Там я вже співав князя Ігоря. Мене зарахували! Казали, приїдете 1 вересня і доздасте іспити (ті, на які запізнився). Але я так нічого і не складав! Жодної дисципліни!

До речі, я був перший із музучилища Глінки, хто поступив у Московську консерваторію. До того всі чомусь боялися підкорювати Білокам’яну. А після мене вже й інші хлопці зважилися вступати до Москви.

— Важко в Москві вам, студенту, жилося? Все–таки далеко від дому…

— Зовсім ні! У нашій студентській їдальні було сто найменувань страв. Не повірите — навіть червона риба кета була! Якось із колегою йдемо в їдальню, кажу: «Давай до картопельки червоної рибки візьмемо». А він: «Та ну її, така солона!» Ще й носом крутили! (сміється). На стипендію вдавалося викручуватися. Бо батьки нічим особливо допомогти не могли. Вони в колгоспі навіть грошей не бачили, працювали за трудодні. Правда, тримали кабана і різали перед Новим роком. Тоді мені перепадав шматок сальця, трохи домашньої ковбаси та кров’янки — як її мама смачно готувала, й досі пам’ятаю!

«Якщо батьки і Бог не дали голосу, яйця не допоможуть»

— Голос — це знаряддя праці співака. Чи маєте якісь заборонені продукти або напої, що шкодять голосу?

— У мене днями прямий ефір був на телебаченні, так багато хто казав: не віримо, що Гаркуші сімдесят! А рецепт мій простий: не пити, не курити і все життя любити одну жінку (сміється). Я майже не вживаю спиртного — ні міцного вина, ні горілки. Зрідка можу випити трішки хорошого коньяку або сухого винця — воно не шкодить голосу. А заборонених продуктів для мене не існує. Я взагалі неперебірливий у харчах — дружині моїй пощастило. Можу й сала з хлібом і часником з’їсти, якщо знаю, що до студентів чи між люди не йду. Можу сире яйце випити…

— А правда, що яйця — це добре для голосу?

— Не вірте нікому, це міф. Якщо тато, мама і Бог не дали голосу, то ніякі яйця не допоможуть.

— Ви багато займаєтеся зі студентами. А якщо в людини не надто хороші дані від природи, чи можна її навчити співати?

— Знаєте, можна. Я вже 15 років навчаю студентів. І скажу чесно: раніше, коли я вступав, безголосих не брали ні по блату, ні по знайомству. А зараз дитина хоче співати, в батьків є гроші, щоб оплатити навчання, то й беруть на платній основі. Є в Пугачової пісня: «Если долго мучиться, что–небудь получится!» От починаєш iз ним займатися, придумувати якісь вправи, щоб голос витягнути. І, дивись, другий курс закінчує — вже є результат! Але в людини мають бути бодай якісь задатки. З деканату на прослуховування новачків завжди відправляють до мене. Бо знають, що я не буду лукавити і скажу у вічі: варто вступати чи ні.

— Кажуть, якось під час вашого концерту люстра впала?

— Так, але не люстра — плафон. Це був концерт у Шостці, в музичній школі. Дуже добре мене там приймали. Вийшов співати на біс. Одну пісню заспівав, іншу, а потім «Безмежнеє поле» на вірші Франка — цю пісню називають моєю візиткою. І от в кінці беру ноту соль — крайню для баритона (співає) — «Що серце мені розрива–а–а–а–а». І раптом зі стелі падає плафон! Добре, що він упав між рядами і нікого не покалічив. Може, дротик поіржавів, на якому плафон тримався, а амплітуда від співу довершила справу.

ОСОБИСТЕ Й ТВОРЧЕ

«Ювілейний творчий вечір переніс на осінь»

— У вас уся родина музикальна?

— Дружина в мене піаністка, донька Діана теж. Син Андрій керує зйомками у «Стар Медіа». Мій молодший брат Віктор теж має хороший голос — ліричний баритон, він закінчив Одеську консерваторію, був солістом Дніпропетровського оперного театру, а зараз працює в Консерваторії імені Глінки. Сестра Зоя закінчила культ­просвіт, але за спеціальнiстю працювати не пішла — перевчилася на економіста. Та співати дуже любить! Купила собі караоке й відводить душу!

— Свій ювілей як плануєте відзначати?

— Через фінансові проблеми ювілейний творчий вечір переніс на осінь. Відбудеться він 15 жовтня. Там співатиму я, мої учні… Головне — знайти гроші на його проведення.

— Ювілейний диск випустити не маєте наміру?

— Десять років тому видав диск «Моя Україно». Після цього записав диск із старовинними романсами і народними піснями. Потім були «Пісні Перемоги» — його вже видав iз трудом. Ніхто ж не хоче давати гроші на культуру! Після цього диска я записав ще один, він уже готовий, але пустити в тираж — знову ж таки немає коштів. Туди ввійшли 8 найвідоміших пісень Білаша та інші твори. Гадаю, що це буде останній мій диск, бо дуже важко їх донести до слухача.

— А з родиною будете святкувати?

— Так, збереться моя сім’я — дружина Людмила, донька, син iз невісткою, може, ще хтось у гості приїде. Посидимо, вип’ємо по крапельці хорошого коньяку.

— За святковим столом співатимете?

— За столом можу акапельно заспівати тільки в колі своєї сім’ї. Але там, де стукають ложками–вилками, не співаю — це мій принцип. Якось мене запросили до однієї відомої людини на день народження. Я одразу сказав: не ображайтеся, але якщо побачу, як хтось жує, розвернуся й піду. Нехай уже ваші гості хвилин 20 потерплять.

ДОСЬЄ «УМ»

Гаркуша Григорій Якимович, відомий баритон, народний артист України.

Народився 3 квітня 1941 року в селі Шестерня Дніпропетровської області в сім’ї коваля.

Навчаючись у музучилищі, вступив на вокальний факультет Московської консерваторії (1966—71 рр.). З 1971 р. — соліст Київської філармонії. З 1993–го — викладач Київської консерваторії на кафедрі сольного співу, з 1998–го — професор.

У репертуарі співака понад 500 творів. Із великим успіхом виступав на сценах США, Канади, Фінляндії, Норвегії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Польщі, В’єтнаму, Іраку тощо.

Нагороджений орденом «За заслуги». П’ять разів був номінований на Шевченківську премію.

Ліна КУШНІР
Україна молода. №56, 06.04.2011
(umoloda.kiev.ua)