Ільчишин Василь Петрович


Василь Ільчишин

Громадський діяч, бізнесмен, організатор видавництва «Хвилі Дністра»

        Василь Ільчишин народився у Великому Любіні (Львівська обл., Україна) 22 лютого 1927 року в родині Петра та Софії з дому Ґудз. Тут закінчив семирічку і вступив до Технічної школи у Львові. У 1944 році разом зі старшим братом Іваном виїхав на Захід рятуючись від комуністичного режиму, спочатку до Відня в Австрії, а потім до Баварії в Німеччині. Уже там, у таборах переміщених осіб, Василь активно брав участь у громадському житті — налагодженні організованої роботи в політичній, освітній, культурній та видавничій галузях. На той час він був членом юнацтва ОУН, а також долучався до діяльності Спілки Української Молоди та Пласту.
        У 1949 році, завдяки допомозі родичів, Василь виїхав до США і оселився у Клівленді. Там важко працював, бо мріяв розпочати власну справу. Незабаром придбав невелику крамничку, де почав продавати книги, газети, журнали, платівки, вітальні листівки, вишиті та різьблені речі, писанки тощо. В одній із кімнаток своєї крамнички облаштував український культурний клуб, де українці збиралися, щоби поговорити про те, що відбувається у громаді, що діється в радянській Україні.
        У 1954 році Василь Ільчишин організував видавництво «Хвилі Дністра», в якому виходили не лише книжки українською мовою, але й платівки, вітальні листівки, мистецькі альбоми. У видавництві було записано 45 аудіоальбомів, у яких загалом 500 релігійних, патріотичних та народних пісень, видано понад 300 видів вітальних листівок з нагоди Великодня, Різдва та інших свят. Велика увага приділялася виданню дитячих книжок. Продукція видавництва розходилася у США, Канаді та в багатьох країнах Європи.
        У 1953 році Василь одружився з Олею Кашубою, яка стала не лише його життєвим другом, але й вірною помічницею й опорою в бізнесі та громадській роботі. Бог благословив подружжя Ільчишинів чотирма дочками, кожна з яких отримала українознавчу та університетську освіту. Василь з Олею дочекалися десятьох онуків.
        Василь Ільчишин, крім бізнесу, активно займався громадською діяльністю. Він був одним із засновників Школи Українознавства, а у 1970-72 р.р. очолював Управу Товариства «Рідна Школа». Василь Ільчишин був неперевершеним організатором різних українських імпрез, тому протягом багатьох років він очолював імпрезову референтуру Українських Злучених Організацій Огайо.
        Василь Ільчишин активно підтримував українські молодіжні організації Пласт і СУМ, Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), українські кредитні кооперативи, спортивне товариство «Львів», був учасником хорів ім. Тараса Шевченка та «Дніпро». У 1959 р. створив родинний фонд Провідника ОУН в пам’ять трагічної загибелі Степана Бандери. У 1964 р. очолював фінансову референтуру Комітету з будівництва пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні. Працював у фінансовій референтурі під час візиту Патріарха Йосифа Сліпого до Клівлендуа та при відзначенні 1000-ліття Хрещення України.
        Із проголошенням незалежності України Василь Ільчишин організував збірку коштів на купівлю будинку для посольства України у Вашингтоні, проводив збірку коштів на підтримку Помаранчевої революції. У 2008 р. був Головою Громадського комітету з відзначення 75-их роковин Голодомору в Україні. Усе своє життя Василь Ільчишин присвятив служінню України, радів здобуткам молодої держави і тяжко переживав усі труднощі і негаразди.
        За самовіддану працю і посвяту Василь Ільчишин був удостоєний багатьох відзнак і нагород. Він отримав подяку від Патріярха Любомира Гузара і від нашої парафії св. Миколая за значний вклад у будівництво храму; Грамоту подяки за пожертву на Український Католицький Університет у Римі 1967 р.; грамоти від Українських Злучених Організацій Огайо за жертовну працю в Товаристві «Рідна Школа» і за довголітню громадську діяльність у Великому Клівленді; почесну відзнаку-хрест «За заслуги в боротьбі за волю України» та інші нагороди.
        Помер Василь Ільчишин 19 березня 2013 року на 87-му році життя.

Джерело: Замість квітів на свіжу могилу земляка. «Великий Любінь» (lubin.in.ua).