Кучер Богдан (Михайло) Михайлович


Поет, композитор, виконавець власних пісень, ведучий духовно-публіцистичних, мистецьких і культурологічних програм на обласному радіо, ведучий і режисер концертних заходів, заслужений журналіст України

ОКРЕМІ ЗАПИСИ

        Богдан Кучер народився 11 липня 1957 року с. Діброва Рогатинського району Івано-Франківської області.
        Навчався у Дібровській 8-річній середній школі. Вчився добре, часто прагнув усамітнення заради пісні, книги, спроб писати. Виростав на родинних піснях. Батько Богдана – Михайло – мав приємний голос і виступав на сцені. Гарно співала і родина Кучерів.
        Вперше Богдан Кучер заспівав у школі. Перша вчителька почула, як він собі щось наспівував і запросила до шкільного ансамблю. Відтоді почалися концерти по селах.
        Після закінчення школи, 1971 року вступив до Львівського технікуму легкої промисловості, який закінчив у 1976 році. Під час навчання у технікумі співав в ансамблі пісні Володимира Івасюка. Згодом художній керівник колективу Володимир Грицик познайомив Богдана Кучера з Володимиром Івасюком. Кілька віршів Богдана Кучера взяв Івасюк щоб написати на них музику, та не встиг…
        Протягом 1976 р. – 1978 р. Богдан Кучер служив у армії де також співав у ансамблі та одночасно займався в театральному гуртку. Далі, 1979 року, після строкової служби вступив до Львівського державного університету ім. І. Франка на факультет журналістики.
        На другому курсі , після перемоги на одному з конкурсів, Ігор Білозір запросив Богдана Кучера у «Ватру». Тут, разом з Оксаною Білозір співав «Вінок з барвінку», «Рушимо, рушимо», «Ой там на горі» і ще багато пісень…
        Після закінчення університету, у 1984 році, прийшов на роботу до Заліщицької районної газети (Тернопільська область). Згодом працював у галицькій районній газеті «Прапор перемоги». З 1986 року працював в Обласній державній телерадіокомпанії в Івано-Франківській області спершу диктором, а згодом – ведучим програм. Разом з дружиною Надією виховав двох синів – Назарія та Богдана.
        З 1995 року Богдан Кучер входить до Спілки журналістів України. Є лауреатом І премії Всеукраїнського конкурсу радіопередач національного відродження. До свого півстоліття (11.07.2007 р.) знаний в краї ювіляр Богдан Кучер разом із вітанням від керівництва обласної та міської влади Івано-Франківська отримав грамоту від ОДА та обласної ради.
        Богдан Кучер є автором телепередач на Львівському телебаченні про Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Павла Дворського, Оксану Білозір, Івана Мацялка… Його пісні виконують понад 25 артистів – Василь Зінкевич, Іван Попович, Степан Гіга, Іво Бобул, Іван Мацялко, Павло Мрежук, Михайло Кривень, Ярослав Крайник, Михайло Попелюк, дуети – «Скриня», «Писанка», «Ярослав-На», гурти – «Львівські музики», «Дзвони»… Співає і сам Богдан Кучер, а загалом він є автором понад 120 пісень, серед них – «Осінь для матері», «Дивлюсь на маму», «Ви простіть мене, мамо», «Яворова колиска», «Спить на долонях роса», «О, мова рідна», «У небесах моя любов», «Торкнись мене своїм крилом», «Важко людиною бути, а треба», «Молюся, Боже», «Пізнай в собі людину», «Хай добро вам сіється», «Яворова колиска», «Пам’ятай – ми українці», «Новий день над Україною»… Видано більше десяти аудіоальбомів з піснями Богдана Кучера та у його виконанні.
        Пісні Богдана Кучера звучать в українському ефірі, в обласних і районних центрах, вони зворушують людей в Польщі, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, США… Його, одного з небагатьох в Україні, відзначено високою нагородою Папи Римського Бенедикта XVI.

Джерело:
1. Мистецький олімп України 2009 – Богдан Кучер – поет, співак, композитор.
2. Богдан Кучер: Пізнай в собі людину. 16.11.2006 (ifportal.net).
3. Не можеш робити добро — не роби зла. Іван Крайній. 14.07.2007, «Україна Молода» (umoloda.kiev.ua).
4. Богдан Кучер: «Пісня – це моє призначення». Оксана Романенчук. Коломийські Вісті, 07.07.2011 №27, стор.3 (текст – pravda.if.ua).
5. Серце, пронизане піснями. Микола Яновський. Світ Молоді №9 (5001), стор. 4.
6. Богдан Кучер (pisni.org.ua).
7. Записи з альбому «Хай добро вам сіється» (Студія 6 секунд – CD-002).

ПІДБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ
КАМЕРТОН ДУШІ І СЕРЦЯ

Богдан Кучер – автор і виконавець своїх пісень, журналіст з Івано-Франківська.

До пісень взагалі, розповідає Богдан, – я прийшов через творчість Володимира Івасюка. Ще з юних літ і по сьогоднішній день живу в полоні пісень композитора: співаю їх.

У своєму ж доробку вже маю чимало творів. Та завше вертаюся до першої: то була мамина колискова. Вона запала в мою душу назавжди, повертає до рідного порога, тому й намагатимуся зберегти її й для своїх дітей, онуків. Ще в студентські роки, будучи солістом львівської «Ватри» добре усвідомив, що мамині пісні то своєрідний камертон душі і серця. Забувати їх не можна. Ними треба жити. І тоді, переконався, твоя праця одізветься зеренцем добра й любові.

Таким паростком є й новий твір молодого митця Богдана Кучера «Яворова колиска». Був свідком, як уважно слухали спів батька його синочки Назарко й Богданко, сприймаючи слова до серця. Хочеться вірити то й вони візьмуть у спадок бабусині, материнські й батьківські пісні…

Богдан ПАВЛЮК.

«Молодь України», 13 жовтня 1990 р.,
№198 (16529), стор. 4.

БОГДАН КУЧЕР: ПІЗНАЙ В СОБІ ЛЮДИНУ

Опільське село Діброва, судячи з усього, було в давнину не з останніх. Принаймні було багате на неперевершених на всю округу троїстих музик, ткачів, вишивальниць і просто добрих газдів. А в останні десятиліття вибухнуло творчістю: тут коріння письменника зі світовим іменем Богдана Бойка, успішного юриста, начальника облуправління соціального захисту, Богдана Голода, а також відомого прозаїка, зрілої поетеси Ольги Івасів… До цієї творчої когорти належить дуже цікавий і колоритний Богдан Кучер, автор і виконавець багатьох популярних пісень, журналіст із 25-літнім стажем, ведучий ось уже впродовж 20 років знаних духовно-публіцистичних, мистецьких і культурологічних програм на обласному радіо, ведучий і режисер різних концертних заходів в області. Крім того, пісні Б. Кучера виконують популярні співаки. Зокрема, народні артисти України Іван Попович, Іво Бобул, Михайло Кривень, Іван Мацялко, Ольга Кобилянська, Степан Гіга, дуети «Писанка», «Лебеді кохання», «Ярослав-На», «Скриня». А чого варта лише пісня на музику Богдана Кучера (слова Степана Галябарди) «Новий день над Україною» у виконанні народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Василя Зінкевича. Вийшли у світ вісім аудіокасет, п’ять компакт-дисків, дві книги Б. Кучера. А нові твори — вже в дорозі до слухачів. Це книги публіцистики, інтерв’ю і поезії, музичні телефільми. Тож цілком резонно, Богдан КУЧЕР — нинішній гість «Вітальні «Галичини».

— Богдане, кажуть, існує інтрига вже у твоєму народженні…

— Невдячна справа розповідати про себе. Як усі, і я вписаний у Божу книгу і маю своє призначення. Але народився в липні, проте в метриці мій день народження датовано серпнем. Отже, я — мовби двічі народжений. Маю також два імені. Всі знають мене як Богдана. Паспортні ж дані свідчать, що я — Михайло. Звідси й моя житейська філософія, яка формувалася з дитинства роботою на городі та в полі, на пасовиську. Вчився добре. Часто прагнув усамітнення заради пісні, книги, спроб писати. Коли щось роблю, то, як навчили батьки, з думкою: а що казатимуть про мене в селі.

— Діброву співаками не здивуєш. Але у твої шкільні роки дійсно ніби «музична пошесть» пройшла селом…

— Я виростав на родинних піснях. На весіллях музики брали мене, малого, на коліна і я торкався цимбал, скрипки. З дитинства пам’ятаю спів хорового колективу, виступи драматичного гуртка. Мій тато Михайло мав приємний голос і виступав на сцені. А як співала родина Кучерів із Сарнок Горішніх! Звідти родом мій дід Степан. А що вже казати про моїх співучих бабусю Марію, тету Ганну Голод та вуйка Дмитра Фурмана з його дружиною…

— Отже, хтось у родині мусив професійно заспівати?

— Я заспівав у школі завдяки вчительці Марії Петрівні. Відтак моїй пісні сприяли і Лідія Йосипівна — дружина Богдана Бойка, і Степан Нитчин, і Богдан Баран. Співав з Петром і Михайлом Олійниками, Богданом Сірком, Ярославом Драком, сестрами Лапчаками. Які дивовижні голоси у цих людей! Скільки концертів по селах ми дали! Якби хоч на хвилю повернути той час! Скільки талантів відійшло у вічність! Зоставсь один скрипаль. І болять процеси морального зубожіння в Діброві.

Тож виростають діти, які не завжди відчувають гармонію слова, традицій, красу внутрішньої гідності людини. Про це часто кажу у передачах «Отчий світильник», «Пізнай в собі людину», «Щоб ми всі були одно», «Наш вибір», «Золотий тік», у піснях і на творчих зустрічах.

— Отож після школи ти полинув до Львова. Чим став для тебе Львів?

— Львів — цей мій творчий знак, дух, оберіг. Ще під час навчання у Львівському технікумі легкої промисловості співав в ансамблі пісні Володимира Івасюка. А згодом художній керівник колективу Володимир Грицик познайомив мене з самим автором «Червоної рути» й «Водограю». Мав гігант-платівку «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару» з його автографом. Але хтось її в мене «позичив». Маю листи від В. івасюка. Кілька моїх віршів він взяв, аби написати на них музику. Те не встиг. А на другому курсі факультету журналістики Львівського університету познайомився з відомим тоді ВіА «Ватра» під орудою Ігоря Білозіра. Разом з Оксаною Білозір співав «Вінок з барвінку», «Рушимо, рушимо», «Ой там на горі» і ще багато пісень…

— Справді, чимало як на одного. Та ще й доволі різнорідного. І технікум легкої промисловості, й факультет журналістики…

— Так мене, вважаю, Бог вів. і привів врешті-решт наІ-Франківське обласне радіо.

— Яка ж вона, радіожурналістика, нині?

— Різна, як і час. Непокоїть, що ефірним словом нехтують. Чимало непрофесіоналізму. Юні журналісти не готові бачити в нинішніх процесах найголовніше — людину. Не кажу вже про патріотичні і національні почуття. Інколи у журналістиці бачать тільки сенсацію та гроші. А ви чуєте, які мовлення й тематика передач наших FМ-студій?! Далекі від українського. Та слава Богу, що є Бог і пісня. Завдяки цьому й живу.

— Як народилася твоя перша пісня? Ти всерйоз почав співати після відходу найдорожчої людини і просто друга — тата…

— Трішки не так. Це була друга хвиля. Перша ж здійнялася ще у «Ватрі». Але татові страждання — а він дуже тяжко хворів — дійсно були серйозним поштовхом до творчості.

— А першою була пісня «Осінь для матері». Як народилася?

— Було якось боляче, і я молився. Прийшло перше слово:

Малювала казку осінь,
Повз наш двір пройшла.
Розплітала мати косу,
Раптом бачу — сивина…

— В області ти став наймолодшим заслуженим журналістом…

— Звісно, це зобов’язує. Але найвище звання — бути людиною. Нині чимало звань, та мало людей.

— Галичанин — людина молитовна і щира. А ти став активним віруючим і попрацював немало на славу Божу.

— Я ще вчуся вірити. Це велика наука. і життя замало, щоб навчитися. Я мав цикл релігійних програм, є пісні, брав участь у благодійних концертах зі збору коштів на будівництво Патріаршого собору в м. Києві, в різних духовних акціях. Мрію сам збудувати церкву. Є вдячність Богові. Мої пісні (а їх понад 120) — це дар Богові, аби сім’я, діти, родина, мама, Україна почувалися добре. Дякую Богові за кожну даровану мить. Встав зі сну, помолився, усміхнувся! Живий! Отже, все чудово!

— Слід визнати, що дуже багато талантів, ще не розпустившись, застигають, уражені, образно кажучи, зірковою хворобою.

— Це так званий шоу-бізнес. Власне, він і розбещує. І це однаково для різного віку. На жаль, в Україні немає культурологічної концепції розвитку особи. Конкурси і фестивалі на місцевому рівні — банальні й формальні. Хоча і в такий спосіб можна побачити талант. А далі? Є гроші — рухаєшся вище. Нема — хоч плач. Рідко хто допоможе. А ті, хто має підтримку, часто ще зовсім юними стають «заслуженими з лавровими вінками». Тим часом не так давно минуло 60 літ Василеві Зінкевичу. Та ви чули про вшанування цього майстра пісні? Я запитував про це в нього. Та він лише скрушно зітхнув: «А кому то потрібно?..» Я свій творчий вечір не можу провести вже дев’ятий рік. Проблема — брак фінансів. Держава губить орієнтири. І від того дійсно «сумно, аж за край».

— А в яких умовах тепер українська пісня? Зокрема естрадна.

— Вона є, була і буде. Лишень яка? А це залежить від того, яким шляхом в Україні розвиватиметься культура. Чи буде вона українською, національною за духом, змістом, сучасною за формою? Змінюються президенти і міністри, а культуру й далі фінансують за залишковим принципом. Окрім того, вітчизняне телебачення, а також конкурси й фестивалі відповідної категорії нав’язують цілком певний формат української пісні. Знову ж таки, все вирішують гроші. Якщо вони є, то виходять на екрани музичні фільми, кліпи. Однак те, що подається, далеко не українське, далеке від доброго змісту, а то й абсурдне.

Скільки надій митці покладали на команду Віктора Ющенка?! Та тепер люди розчаровані, бо, виходить, мерзли на Майдані, леліючи чималі сподівання, дарма. А які гроші було вкладено в ту революцію! Шалені кошти йшли від українських громад зі США. Тепер же там дуже пригнічені останніми подіями в Україні.

А як почуваються бібліотечна і клубна справи, державні музеї, художні і музичні школи, наші товариства охорони пам’яток історії та культури? Чи ми взагалі хоч розуміємо, що таке збереження культурної спадщини та історичної пам’яті? На яких традиціях виховувати дітей? На трилерах, фільмах жахів і сексуального розбещення?

— Одначе ми переконані, що наші діти — найкращі…

— Маємо назагал добрих синів і доньок. Але інколи можна почути від них: «Тату, мамо, та що ви знаєте?! Кажете одне, а вулиця має свої закони. З моральними принципами не виживеш там, де діє влада сили, грошей, хитрощів, а не закону!..» До речі, мені імпонують фольклорні молодіжні фестивалі. Молодь починає сама шукати дорогу до держави майбутнього. Але яку молодіжну політику проводить влада в культурі? Хто приходить на українську сцену? А де наше національне кіно? Де сучасні Довженки, Миколайчуки?.. Події, процеси з будь-якої сфери суспільного життя в Україні аж просяться на екран! Українці ж натомість дивляться «бригади», «бандитські Петербурги» або дилетантські за грою акторів і тривіальні змістом чужорідні мильні опери. Непокоїть мене і збереження фольклору, що одвіку тримається на ентузіазмі. Людям у наших селах треба за те руки цілувати. Але чи довго так триватиме? Відходять у минуле знавці народного мелосу. І мало що з фестивалів автентики зостається на аудіо- та відеоносіях. Є серйозні проблеми у розвиткові хорового і класичного мистецтв. Кажемо про необхідність порозуміння між сходом і заходом України. А хитрі політики майстерно маніпулюють нашими прагненнями. Чи часто колективи зі Львівщини або Івано-Франківщини бувають на Донеччині, Харківщині чи навпаки?..

— Кажуть, створивши талант і давши йому силу для розвитку, природа відпочиває на його майбутніх поколіннях. А як твої діти?

— Не згоден з думкою, що природа колись відпочиває. Вбачаю талант у самому понятті «бути людиною». Оце талант! Можна співати про гідність, грати ролі добрих людей, малювати квіти і бути не вельми шляхетною людиною. Знаю деяких співаків, які не раз за гроші втрачали свої найкращі якості. Часто вони, маючи нечесні заробітки, вважають себе лідерами та інтелігентами!..

Щодо дітей. Старший, Назарій, юрист, уже другий рік працює за фахом. Молодший, Богдан, щойно закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу і шукає роботу. Хлопці по-своєму талановиті. Богдан закінчив і художню школу. Кажу синам: «Маєте своє місце під сонцем, але його потрібно постійно відстоювати людяними діями. Це важко. Але щоб стати першим у житті, нерідко необхідно бути останнім у людей». Дякую Богові за дружину і дітей.

— Відчуваю, що своєї основної пісні ти ще не заспівав… Отже, чого можна очікувати від тебе?

— Хто співає, той з Богом розмовляє. Але в теперішньому світі це важко. Хоча і до нас він був далеко не найкращий. Основна пісня — це життя моє й тих, хто поряд. Заразом маю чимало нових творів — про кохання і призначення людини. Переважно сам пишу слова і мелодію підбираю. Та є й автори, на чиї поезії написав музику, — Надія Дичка, Мирон Пітчук. Щойно завершив пісню на слова Степана Пушика «А що там далі». Це ніби певний етап. У мріях — творчий вечір, концерти. Маю задум провести фестиваль «Родинне коло». Все у мистецтві, що було й відбувається, треба зберегти. Аби йти далі. Лише б не обірватися на півслові, на пів звуці.

— Пам’ятаєш, наше рідне дібровське при кожному ділі? Дай тобі Боже щастя!

— Дякую Богові і Вам. Ми дійсно щасливі, бо маємо змогу осягнути час, в якому живемо. Для чого нам дароване життя? Для щастя. Тож намагаймося бути щасливими і за ясної днини, й коли хмарно. Я одного боюся, щоб колись у Діброві не зосталась одна хата, й та порожня… Поспішаймо на материнський поріг. Нас завше чекають. Навіть тоді, коли там уже нікого немає… Так боюся загубити в собі клаптик дібровського неба. Бо такий непередбачуваний і небезпечний нині світ! А ви кажете — щастя… Але дай Боже його нам усім! Утім, бачу щастя ось у чому:

Пізнай, пізнай в собі людину,
Пізнай, що грішне, що святе,
А ген Господь веде дитину,
Мені, здалося, що тебе…

16.11.2006
ifportal.net

НЕ МОЖЕШ РОБИТИ ДОБРО – НЕ РОБИ ЗЛА

У товаристві прикарпатських журналістів Богдан Кучер стоїть дещо осібно. Точніше, не стоїть, а перебуває в якомусь нестандартному вимірі. Його, на диво, мало цікавлять місцеві сенсації про владців і міні-олігархів, що просочуються з поінформованих джерел; не інтригують розборки кримінальних авторитетів і тому подібне, що для нашого брата-репортера — як манна небесна. Богдан, навпаки, взявся орати складні духовні, мистецькі й культурологічні перелоги нинішньої надто суперечливої доби. При цьому частенько піднімає голову до неба. Не від гонору, боронь Боже! Каже, в небесах можна багато що розгледіти. І про це розповідає на обласному радіо в авторських програмах «Отчий світильник», «Пізнай в собі людину», «Золотий тік», «Щоб ми всі були одно». Спокійні інтонації його голосу умиротворяють радіоефір.

А ще пише (у його трактуванні — складає) і співає власні пісні. Не всі вони, звісно, вдаються так, як радив колись Кучерові-початківцю Володимир Івасюк, та чимало з них стали подією у вітчизняній естраді, зокрема «Колиска яворова», «Щасливого Різдва», «Хай добро вам сіється» і, поза сумнівом, — прославлений Василем Зінкевичем «Новий день над Україною».

Кучер-журналіст-поет-композитор-виконавець має дуже багато щирих шанувальників і не позбавлений уваги недоброзичливців. Це природні супровідники таланту — посередність у творчості не викликає інтересу й опору.

Про нього вже писали відомі автори, зазвичай орієнтуючись на високі духовні стандарти, в публікаціях «Служити Богові і людям», «Боюся загубити небо у собі»… Аби не повторюватися (за винятком одного-двох біографічних епізодів), пропоную Богданові дещо приземленіший політ думки, хоча розмову таки почали з його інтригуючої появи на світ.

Двічі народжений і з двома іменами

— Богдане, я лиш не так давно дізнався, що насправді, тобто офіційно, за паспортом, ти — Михайло. Що за конспірація? Чи Богдан — сценічне ім’я?

— Коли служив у радянському війську, то з цими іменами також виникали проблеми, зокрема на пошті доводилося довго пояснювати, що заадресована моєю мамою посилка на Богдана Кучера належить мені — за військовим квитком — Михайлові Кучеру. Я і два дні народження маю: один у липні, перед Петром і Павлом, другий — у серпні. Обидва святкую, бо після першого народження був на межі між двома світами, у серпні почав оживати — Господь почув батьківські молитви. Тож маю великий борг: і перед Всевишнім, і перед людьми. Стараюся потрохи повертати.

— Відчуваю, що й мене після такого одкровення перестає втримувати земне тяжіння, бо, справді, без «Божого умислу» важко пояснити той факт, що ти носиш у собі стільки талантів, не огранених фахівцями: співаєш, не маючи навіть початкової музичної освіти, твориш музику на слух, без знання, як стверджуєш, елементарної нотної грамоти. Який талант в тобі — лідер?

— Я себе завжди уявляю лише в такому, так би мовити, концентрованому вигляді — автор і виконавець власних пісень. І журналіст, зрозуміло. А ще — режисер духовно-мистецьких дійств. Коли взимку на Прикарпатті перебували Президенти Віктор Ющенко і Михайло Саакашвілі, мені довірили в івано-франківській філармонії вести і концерт на честь високих гостей.

Леонід Кучма бачив усе, навіть мокру від горілки бороду

— Здається, ти ще Леоніда Кучму благословляв на Новий рік в урядовій резиденції «Синьогора».

— Так, у ролі Діда Мороза. Ти ж знаєш, що виявляти гостинність на Прикарпатті — одна з неписаних чеснот. Ще заздалегідь, у вересні, зателефонував мені тодішній «губернатор» Івано-Франківщини Михайло Вишиванюк і запитав: «Ти Дідом Морозом колись був?». «Був, — відповідаю, — коли діти мої ходили в садочок». На цьому й відбулося затвердження. Снігурочкою призначили відому співачку Любов Качалу. Невдовзі нам пошили шикарні костюми, розробили сценарій. Новий рік Леонід Данилович зі своєю родиною і вузьким колом запрошених, серед яких був нині покійний Георгій Кірпа, зустрічав у великій залі резиденції на четвертому поверсі — там акустика така, як у соборі, жодних мікрофонів не треба. Рівно опівночі випили по келиху шампанського, Президент обійшов і привітав усіх присутніх з Новим роком.

Наша програма з віншуванням і різними несподіваними сюрпризами тривала трохи більше години, а потім почалося веселе частування. Там було цікаве товариство, яке спершу супроводжувало кожен тост дружнім вигуком: «Как жахнєм!», але за хвилин двадцять ми їх перевчили на традиційно українське: «Будьмо, гей! Будьмо, гей-гей-гей!».

Я спиртного майже не вживаю, то після кожного тосту зливав горілку у свою пишну бороду, яка невдовзі стала підозріло відвисати, як перезволожений квач. Як не дивно, ця оказія не залишилася непоміченою Президентом, бо коли ми на Василя вдруге і востаннє потрапили в резиденцію з колядою, то Леонід Данилович запитав: «Це той Дід Мороз, що був з мокрою бородою?».

— А власні пісні ти виконував перед тодішнім вітчизняним бомондом?

— Коли мені надали слово для тосту, я підняв келих за всіх матерів і батьків та заспівав свою «Осінь для матері». Тоді побачив в очах у Людмили Миколаївни розчулені сльози.

Леонід Данилович вдячно прийняв від мене, Діда Мороза, подарунок — компакт-диск моїх пісень. Як людина, яка знається на музиці, поцікавився, скільки коштує запис пісні і її тиражування ( у мене тоді було п’ять компакт-дисків), потім запитав, яка у мене зарплата. Поміркувавши, додав: «А де ви гроші берете?» Я відповів: «Оце, і є, пане Президенте, моя праця і моє приниження, коли шукаєш спонсорів».

— Данилович не брався за гітару в новорічну ніч?

— Брався. В нього — досить пристойний голос, і він цілком міг бути популярним бардом.

— А ти від Президента Кучми новорічний дарунок отримав?

— Так, і дуже своєрідний. Близько четвертої ночі ми почали збиратися в Івано-Франківськ. На першому поверсі резиденції стояла красуня-ялинка, а під нею — великі кошики, наповнені солодощами, вишуканим коньяком, шампанським та ковбасами. Тоді, як сьогодні пам’ятаю, онук сказав Леоніду Даниловичу: «Дєдушка, ето хорошій Дєд Мороз» і мені вручили одного з тих кошиків.

«Пишіть, Богдане, так, ніби це ваша остання пісня»

— Навчитися самотужки грати на якомусь поширеному музичному інструменті — не дивина, але займатися композиторською діяльністю без музичної освіти — це, на мій погляд, якесь загадкове заняття.

— Співати і складати пісні я почав ще в юному віці. Моє рідне село Діброва, що на Рогатинщині, на всю округу славиться талантами: мало не в кожній хаті — співаки чи музики. Я буду безмежно вдячний бабусі Анелії, маминій мамі, яка жила на віддаленому хуторі і, як з’ясувалося через два десятиліття після її смерті, була зв’язковою УПА і варила їсти хлопцям з лісу. Так ось ця бабуся тулила копійку до копійки і понад сорок років тому купила мені гармошку-двохрядку. Ось вона (показує .— І.К.) стоїть у моєму кабінеті, вже потребує ремонту. Сам навчився на ній грати: мама щось наспівувала, а я спершу освоїв правий ряд, тоді — баси. Так само в студентські роки підкорив гітару.

Я справді все пишу на слух — нотної грамоти самотужки не осилив

— Щось ти, Богдане, все сам та сам, а в гурті не співав?

— Чого ж, співав. У вокально-інструментальному ансамблі Львівського технікуму легкої промисловості, де вчився перед армією. Художній керівник цього колективу Володимир Грицик познайомив мене з Володимиром Івасюком. Кілька моїх віршів автор «Червоної рути» взяв, аби спробувати написати музику. Не встиг. Десь пропав. А потім — похорон. І все. Запам’яталася його фраза: «Богдане, пишіть так, ніби це ваша остання пісня в цьому житті». Він сам так писав.

Коли я вже навчався в Львівському університеті, то разом з Оксаною Білозір за два тижні вивчив увесь репертуар відомого тоді ВІА «Ватра» і співав під орудою світлої пам’яті Ігоря Білозіра.

— Яка з пісень зробила тебе знаним композитором?

— Мабуть, вже згадувана «Осінь для матері», яку вперше виконав Левко Цимбала. Потім — «Колиска яворова», заспівана гуртом «Соколи». Всього ж написав понад 125 пісень, які ввійшли до репертуару і більш відомих, і менш відомих співаків.

А у древньому Львові не всі пані гонорові

— Вершиною на нині вочевидь залишається «Новий день над Україною». Ця пісня, в якій згадується і Донецький край, і Карпати, і Січ Запорозька, і Слобожанщина з Волинню та Буковиною — своєрідний ліричний гімн об’єднання України, розтерзаної останніми роками чорними політтехнологами. Як вам із Василем Зінкевичем та Степаном Галябардою вдалося так заспівати, щоб усі регіони були одно?

— Історія цієї пісні дуже цікава. Якось Василь Іванович (Зінкевич. — І.К.), з яким ми знайомі дуже давно, відтоді, як ще студентом журфаку я робив з ним кілька програм на львівському телебаченні, сказав мені: «Богдане, ти, знаю, складаєш пісні. Чого ж мені нічого не пропонуєш?». Розмова відбулася навесні 1996 року. Я вислав п’ять пісень. У Великодню п’ятницю він зателефонував: «Оця така цікава мелодія. Якщо ти нікому її не давав, то будемо робити пісню, та таку, що обцаси будуть диміти». Треба сказати, що на ту коломийкову мелодію в мене вже була пісня про гори, полонини, стрімкі потоки-ріки. Василь Іванович глянув ширше — на всю Україну і долучив до роботи Степана Галябарду. Коли був новий текст, вони почали виписувати кожне слово і кожну ноту: Василь Іванович швидко пісні не записує, бо виважує, як ніхто, і за це я вважаю його великим художником цього світу. І на жаль, незаслужено не пошанованим. Два роки тому мало хто згадав про його шістдесятиліття.

— Де і коли відбувся дебют?

— В Івано-Франківському драматичному театрі, на моєму творчому вечорі, десять років тому. Відтоді «Новий день над Україною» звучав, мабуть, не одну тисячу разів. Василь Іванович і тепер ще допрацьовує пісню. Йому одна пані зателефонувала зі Львова і сказала: «Василечку, не всі пані у Львові гонорові, як ти співаєш, то прошу переписати». В останньому варіанті звучить так: «А у древньому Львові є пані гонорові». Лемки ображаються, що їх у пісні не згадали.

Я і сам її виконую, але до рівня Василя Івановича, звісно, не дотягую, хоча в молодості Зінкевича копіював один до одного. Як, між іншим, і світлої пам’яті Назарія Яремчука. Якось за столом заспівав пісню, а Назарій глянув здивовано на мене і каже: «Другого Яремчука тут не треба». Ми з ним приятелювали. Коли час від часу він їздив до Львова через Івано-Франківськ, то зупинявся у Бовшеві в моєї тещі на перший окріп, тобто першу партію вареників, які в нас зазвичай варять у селах після Служби Божої. Там у Бовшеві був цукровий завод, і теща винятково для особливих випадків робила файний самогон, перегнаний два-три рази. Мої друзі зі Львова називали його «Кучерівкою». Коли ж на додачу привозив власноруч запеченого на решітці бурштинського товстолобика з часником, то за мною слідом, тільки-но я переступав поріг, відчуваючи по запаху гостину, відразу шикувалися оператори й режисери львівського ТБ.

Це так, між іншим. А журналістиці, в якій працюю понад 25 років, я багато чим зобов’язаний, зокрема і як автор та виконавець пісень, особливо івано-франківському обласному радіо, де пройшов справжню школу професіоналізму і морального вишколу.

«Дякую Господові за кожну даровану мить»

— Богдане, мало не в усіх твоїх піснях та радіопрограмах звучить ім’я Боже, присутність Всевишнього я зауважив у щонайменше двох третинах віршів, що ввійшли до твоєї другої збірки «Сотворімо себе, обираючи вічність». Це принципова позиція?

— Це вдячність Господові за прожитий день, за кожну даровану мить. І в моєму житті були гіркі дні. Тоді у сні до мене говорили Ісус Христос і Матір Божа. Вони підказували шлях порятунку. Для мене служба во славу Божу — мої вчинки. І принцип власний маю: якщо неможливо зробити добро — не роби зла. Мрію збудувати церкву.

— На завершення розмови, за традицією, мабуть, годилося б ще трохи підняти творчу завісу.

— Щойно записав пісню «Хата край дороги», яку ще ніхто не чув — ти будеш першим. Підготував низку пісень з троїстими музиками із села Мишин Коломийського району. Задумано багато, та не будемо випереджати час. Знаєш, як інколи народжується пісня? Довкола вирує життя, відбувається багато всіляких резонансних подій, а душа не реагує. Та раптом вітер легенько гойдне листочком дерева і розбудить блаженну мить творчості…

Іван Крайній.
14.07.2007, «Україна Молода»
(umoloda.kiev.ua)

БОГДАН КУЧЕР: «ПІСНЯ – ЦЕ МОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ»

Його пісні виконують понад 25 артистів, однак творчий потенціал Богдана Кучера набагато глибший. Звичайно, можна багато говорити про здобутки відомого журналіста, співака, композитора, однак він визнає лише одне звання – Людини. Спілкуючись з цією внутрішньо насиченою позитивом та спокійністю людиною навіть не помічаєш, як замість запланованих 15 хв. інтерв’ю промайнула година. Ти вбираєш в себе, немов губка кожне речення і смакуєш ним. А й справді, чому в нас нема проспектів Радості чи вулиці Посмішок? Чому в нашому житті присутні люди погані й хороші? Якого кольору душа в людини? Про це ми говорили з Богданом Кучером за горнятком кави.

– У кожної людини є певна стихія, в якій вона відчуває себе найкомфортніше. Чи можна сказати, що для вас ця стихія – пісня?

– Я вважаю, що кожній людині від Бога через посередництво батьків дано талант. Кожному. Без винятку. І власне та пісня, яка дана мені в житті становить чин мого стану, чин мого мислення, чин моєї певної життєвої філософії, зацікавлення цим світом. Ми виконуємо в цьому житті Божий промисел. Кожна людина як окрема структура в Божій сім’ї має певне завдання. Ти приходиш на цей світ і твоїм обов’язком є чинити добро. Це закладено не тільки в народженні самої дитини, але й у вервиці самих поколінь. Цей світ і до нас під Божим покровом, і після нас таким буде. Хоча одне-єдине: Господь сказав, що я з вами до кінця світу, а не до вічності. Альфа і омега власне для моєї пісні і становить ту станцію Божої любові. Це стан моєї свободи, моєї залежності. А у пісні – слово, звук, колір, барва, і за тими складовими я бачу світ у кольорах.

Тепер люди дуже часто нарікають на життя. Звичайно, можна погодитися, що воно непросте, нелегке, але якщо трішки виокремити цей світ у барвах і завжди намагатися так робити, то життя відповідатиме тому станові, який тобі даний. Пісня – це моє призначення.

– Ви займаєтесь журналістикою і одночасно, як ми вже говорили, співаєте. Чи можете провести паралелі між цими двома сферами?

– Схожого дуже багато. Я починав з пісні у рідному селі Діброві Рогатинського району. Перша вчителька почула, як я собі щось наспівував і запросила до шкільного ансамблю. Потім був хоровий колектив, технікум легкої промисловості і моє знайомство з піснями Володимира Івасюка. Я виростав на його піснях. У армії я також співав у ансамблі і одночасно займався в театральному гуртку. Отже, я міг стати кіноактором, тому що в мене було скерування після армії в студію при театрі ім. М. Заньковецької у Львові. Однак я поступив на підготовче відділення факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Поруч завжди була пісня. Коли я познайомився з Володимиром Івасюком, він, почувши мій голос, сказав: «Вам, Богдане, треба співати». Згодом після перемоги на одному з конкурсів Ігор Білозір запросив мене у «Ватру». Щодо журналістики і пісні, то я думаю, що це великий світ людини, період трансформації мене з одного стану в інший, дві споріднені речі мого серця. Коли у журналістиці не вистачає засобів вираження, тоді починається пісня і навпаки. Мені так комфортно, хоча дуже непросто.

– Як ви можете охарактеризувати колір вашої душі?

– Це з весною поріднена осінь. Коли навесні я бачу первоцвіт, то це як благословенний чин народження самої людини. А осінній цвіт – цвіт мудрості, досконалості. І тому, якщо хтось намагається писати популярні, так звані шляґерні пісні, то вони через деякий час забуваються. А я намагаюся в своїх піснях торкатися душі, яка вічна, сповідувати ті постулати, які сповідує Богдан Гдичинський. Власне, колір добра і колір мудрості тепер є дуже важливими, хоча акцент часто зміщений. Ми маємо розмиті принципи. Я не кажу про країну праведників чи ангелів, але якщо ми не підемо таким шляхом, яким іде Богдан Гдичинський разом зі своєю командою, друзями, нам держави не мати ніколи. Поки є ті люди, які становлять епіцентр добра й мудрості, творення добра заради добра, заради людей, є майбутнє. Я пристав до цього товариства тому, що мій колір пізнання цього світу через добро – це основа.

– Розкажіть, будь ласка, про своє перше знайомство з Богданом Гдичинським.

– Знаєте, нічого випадкового не буває в цьому житті. Всі випадковості закономірні. Господь нас веде таким чином, що ми зустрічаємо дуже багато різних людей. І від добрих ми вчимося багато, і від інших. Наша перша зустріч з Богданом Гдичинським уже на межі двадцятиліття. Пригадую, вона відбулася на обласному радіо, ще коли Богдан Петрович працював в Управлінні внутрішніх справ в Івано-Франківській області. Я його як керівника цієї служби запросив на передачу. Знав, що цей чоловік з Коломийщини, музикант, бо колишніх музикантів не буває (сміється). Музикантом народжуються раз і залишаються ним до кінця життя. В душі інституція мистецтва завжди триває, а згодом виявляється в інших формах. А в нас з Богданом Петровичем був експромт. Ми говорили не стільки про професійні здібності, навики, проблеми, сферу його діяльності, як про людину. Погодьтеся, ми часто говоримо про чиюсь професійність, забуваючи, що вона здобувається в контексті самої людини, як вона відпрацьовує конгломерат багатьох чинників у собі, так вона відповідно потім і здобуває професійність і здібність. Згодом було багато зустрічей з Богданом Гдичинським на мистецьких вечорах, навіть вийшли на такі родинні зв’язки. Так, я був на багатьох родинних забавах Богдана Петровича, на днях народженнях, вів весілля. Почалося таке пізнання одне одного через багато чинників. І тоді коли Богдан Петрович почав працювати у Києві, на тій відстані відчувалося, що є якась відповідність нас, двох людей, є те, що об’єднує. Богдану Петровичу дуже нелегко і непросто, тому що на відповідь добра бувають антиподи. Наші стосунки, які переросли уже в товариські, тримаються на рівні серця, на рівні добра.

– Яке ваше життєве кредо?

– Воно співзвучне з кредом Богдана Гдичинського – чинити добро. Ми розуміємо, що ми лише сфера тих обставин, які диктує нам життя. І ми як спортсмени на великих дистанціях передаємо естафету від попередніх поколінь. З Богданом Петровичем оця глибина філософії нас поєднує родовідно, від батька, від мами, від дідуся, бабусі. Тому з Богданом Гдичинським є не просто збіг у тому, щоб сіяти добро, а навіть набагато більше. А чинити добро не так просто… Важливо просто прийти до людини і спитатися: «Чим ви живете? Може, я чимось можу допомогти, порадити?». Якщо не коштами, то хоча б добрим словом. Дай Боже нам таких людей, як Богдан Петрович! Знаєте, цей світ, як цвіт яблуні. Коли ви виходите вранці, а вона розцвіла, ви від здивування відкриваєте очі: «Господи, яка ж краса! Боже, як Ти встиг в таких кольорах зробити цей світ?». Часто ми бачимо багато насуплених лиць, а як добре, щоб ми мали проспект Добра, проспект Радості, адже вияв добра дуже багато означає для нашого суспільства. І дай нам Боже осилити разом з Богданом Петровичем, його друзями цей нелегкий шлях!

Оксана Романенчук.
Коломийські Вісті, 07.07.2011 №27, стор.3
(текст – pravda.if.ua)

ДИСКОГРАФІЯ
Памятай: ми – українці /альбом , Cassette/ не зазначено – без номера, 1998
Створімо себе /альбом , Cassette/ Gold Lion – 1190, 2000
Тебе не можна не любити /альбом , Cassette/ Фенікс – без номера, рік (не зазначено)
ВАЖКО ЛЮДИНОЮ БУТИ …. А ТРЕБА! /альбом , Cassette/ Студія 6 секунд – 014, рік (не зазначено)
Папороть цвіла /альбом , Cassette/ Студія 6 секунд – 026, рік (не зазначено)
Найкраща в світі ЖІНКА ТИ /альбом , Cassette/ Студія 6 секунд – 071, рік (не зазначено)
ХАЙ ДОБРО ВАМ СІЄТЬСЯ /альбом , CD-Audio/ Студія 6 секунд – CD-002, рік (не зазначено)
Себе присвячую Тобі /альбом , CD-Audio/ Студія 6 секунд – CD-030, рік (не зазначено)
Я серце залишаю у піснях /альбом , CD-Audio/ Студія 6 секунд – CD-033, рік (не зазначено)
Пісні воскреслої Любові /альбом , CD-Audio/ Студія 6 секунд – ?, рік (не зазначено)