Ім’я народної артистки України Діани Петриненко, володарки рідкісного за красою ліри-кодраматичноео сопрано, добре відоме шанувальникам вокалу не тільки в нашій країні, а й за її межами. За свою багаторічну концертну діяльність співачка об’їздила весь Союз, бувала на гастролях за кордоном, і всюди публіка сприймала її із захопленням. У репертуарі Діани Петриненко були твори українських композиторів, російські й українські народні пісні, арії з опер, які в її виконанні мали у слухачів незмінний успіх. Творчі заслуги артистки відзначено орденом Трудового Червоного Прапора та Державною премією ім. Т.Г.Шевченка. Недавно співачка відсвяткувала своє 75-річчя і до її нагород додалася ще одна — орден Княгині Ольги ІІІ-го ступеня. Та, чесно кажучи, ювілейна цифра 75 зовсім не пасує пані Діані: вона молода душею, енергійна, тендітна, чарівна і сповнена оптимізму.

— Діано Гнатівно, ви часто згадуєте дитинство? Яким воно у вас було?

— Часто. Дитинство завжди здається щасливим. Хоча у мене воно припало на тяжкий довоєнний час, це було справді щасливе, босоноге дитинство. Тоді на Полтавщині почали створювати комуни, ось ми і жили в такій комуні, доки її не розігнали. Коли трохи підросла, разом з іншими дітьми пасла корів. Досі пам’ятаю дивовижну красу літніх світанків, спів птахів, пахощі квітучої луки, задоволене мукання корів, які, повертаючись з пасовища, піднімали хмари куряви. І як хлопчаки-пастухи за допомогу в завертанні стада вимагали від мене пісню. І я співала, що вони просили.

— Так ось звідки у вас любов до співу…

— Я співала, скільки себе пам’ятаю. У ранньому дитинстві для мене найзагадковішою річчю була чорна «тарілка» на стіні — дуже хотілося розкрутити її і подивитися, хто ж там сидить і так гарно співає. Я могла годинами слухати по радіо Оксану Петрусенко, Зою Гайдай, Івана Паторжинського. Мабуть, тому й сама одразу почала співати дорослим голосом. Щоправда, була дуже сором’язливою. Коли приходили гості й мене просили заспівати, то я співала, сховавшись за шафу.

— У вас у сім’ї любили пісню?

— Не тільки любили, а й уміли співати. У батька, мами, бабусі, брата і сестри були чудові голоси. Як заспівають — заслухаєшся, серце завмирає від захвату. Справжній хор, де кожний співак веде свою голосову партію.

— Діана — досить не-звичне ім’я як для сільської дівчини. Хто вас так назвав?

— Приїжджий уповноважений.

_ ?!

— Так вийшло. Коли я з’явилася на світ, у комуну приїхав уповноважений з Харкова, який порадив: «Назвіть дівчинку Діаною». Батькам ім’я сподобалося, так мене й записали. А сестру, яка народилася пізніше, це вже я запропонувала назвати Ларисою, на честь героїні «Безприданниці». Загалом в історії з пошуками мого імені, схоже, був якийсь таємний знак долі, бо заміж я вийшла за людину теж з незвичним ім’ям — Гаррінальд. Так назвала його мати, вчителька за фахом, яка прочитала колись однойменну поему. Щоправда, він ніколи не згадував свого повного імені, називав себе Гариком. Свого сина ми без особливих роздумів нарекли Тарасом, бо народився він 10 березня.

— А де ви познайомилися з чоловіком?

— У Києві, в музичному училищі імені Глієра, де ми обоє навчались. Я — на вокальному відділенні, він — по класу кларнета. Час був голодний, післявоєнний. На війні загинув мій батько — розстріляли німці за втечу з полону. А Гарик був круглою сиротою. Він так зворушливо, так красиво до мене залицявся. Зустрічалися три роки, потім одружилися. Я вже була студенткою консерваторії, а чоловік вступив на факультет журналістики. По закінченні він працював на телебаченні, вів програму «Чиста криниця» про народну творчість. Коли народився Тарасик, чоловік у всьому допомагав мені, щоб я могла закінчити навчання. Я вступила до аспірантури, захистилася, потім стала виступати з концертами і паралельно викладати в консерваторії. І завжди відчувала підтримку Гарика, який постійно підштовхував мене вперед: змушував брати участь у міжнародних конкурсах, готувати нові програми. Отож своїми успіхами я багато в чому зобов’язана йому, за що безмірно вдячна. Шкода, що чоловік так рано пішов з життя, без нього дуже самотньо, хоча син і піклується про мене.

— Кажуть, жодний ваш концерт не обходився без «Черевичок» композитора Михайла Вериківського. Це що, пісня-талісман чи з нею пов’язана якась історія?

— Усе пояснюється дуже просто: жодних загадкових історій. Коли я почала виступати з капелою бандуристів, у якій співали тільки чоловіки, її керівник вирішив для урізноманітнення підготувати пісню з колоратурою для жіночого голосу. Вибір припав на твір Вериківського «Черевички». Ця весела пісня дуже сподобалася слухачам, її постійно просили виконати, тому вона надовго «прописалася» у моєму репертуарі. Якщо ми з Андрієм Совою, відомим читцем, потрапляли в одну концертну бригаду, то часто можна було спостерігати таку картину. До районного клубу під’їжджає автобус, ми з нього виходимо, а місцева дітлашня кричить: «Ура, Сова приїхала!». А побачивши мене, додає: «З черевичками!».

— Кар’єра оперної співачки вас не приваблювала?

— Я виконувала головні партії у кількох виставах оперної студії консерваторії: «Царева наречена», «Травіата», «Лісова пісня» та інших. Звичайно ж, мріяла про велику сцену. Спочатку дуже переживала, що не запрошують на роботу в оперний театр, але потім мені сподобалося виступати з сольними концертами. Я співала що хотіла, те, що самій подобалося. У програму включала найсвіжіші твори українських композиторів, російські та українські народні пісні, арії з опер. Тепер я вже залишила концертну діяльність, займаюся тільки викладанням, але ж пісню на пенсію не відправиш. Іноді виступаю на творчих вечорах поетів, письменників, дуже люблю співати на своїй дачі в Халеп’ї. Там така краса, що пісня сама з душі рветься.

— Хто вам допомагав розкрити свій талант?

— Мені пощастило зустріти чудового педагога, Марію Іванівну Єгоричеву, яка не тільки навчила мистецтва вокалу, а й сформувала мене як особистість. Вона була інтелігентною, ерудованою людиною, знала кілька мов і прожила довге життя. Коли я виступала на Міжнародному конкурсі вокалістів у Відні, голова журі, італієць Тіто Скіпа поцікавився, хто мій вчитель. Я назвала ім’я Єгоричевої. Зворушений Скіпа просив передати їй найкращі побажання та своє захоплення, позаяк у моєму виконанні він почув справжнє італійське бельканто. Тепер я стараюся навчити студентів того, що отримала від Марії Іванівни.

— Як ви ставитеся до своїх вихованців?

— Вони такі різні, але я всіх їх пам’ятаю і люблю. Багато хто розлетівся по світу, телефонують мені з Хабаровська, Новосибірська, різних міст України. Серед них є і заслужені артисти, й народні. Зі мною студентки діляться такими особистими переживаннями, що не завжди й мамі розкажуть. Вони дуже віддані мистецтву натури. У мене була студентка з Японії Кіміко Такая, талановита і надзвичайно працелюбна дівчина. Вона вивчила російську й українську мови, пречудово співала. Коли Кіміко вийшла на сцену Будинку вчених у кімоно й проникливе виконала народну пісню «Ой, не світи, місяченьку», публіка не могла стримати сліз.
Звичайно, я розумію, що панькаюся зі своїми студентами, що з ними треба бути жорсткішою, але інакше не можу.

— А Тараса ви суворо виховували?

— Ні, суворість не потрібна була, він ріс неконфліктною дитиною. Іноді виникали ситуації, коли треба було його трохи посварити, але це краще вдавалося батьку. Він мав на Тараса дуже сильний вплив. Загалом, син був ліричною дитиною: мелодії духового оркестру могли довести його до сліз, у п’ятирічному віці він бігав по подвір’ю і співав «Царицю ночі» в колоратурі. Щоправда, це не завадило йому вчинити те, про що він шкодує й донині. Сину спала на думку ідея прикрасити кішку сережками, ось він і почав проколювати їй дірочки у вухах. Бідна тварина кричала не своїм голосом і дряпалася, тому вдалося повісити тільки одну сережку. Потім кішка вирвалася на волю, на прощання добряче подряпавши Тараса. Це був єдиний такий випадок, взагалі, він сильно переживав, коли ненавмисне робив шкоду.

— Коли почалося його серйозне захоплення музикою?

— Чесно кажучи, я не хотіла, щоб Тарас був музикантом. Але педагоги розгледіли в ньому здібності й порадили віддати дитину в музичну школу. Він займався спочатку на фортепіанному відділенні, потім на хормейстерському. Я довго не знала, що син ще й співає, пише вірші: він це старанно приховував. Тепер слухаю його пісні і по шкірі мурахи бігають — гарно співає. А коли стояла на Майдані й Тарас заспівав «Україну» — розплакалася від хвилювання й урочистості моменту. Шкода, що батько не дожив до цього дня і не може порадіти за Україну та за свого сина.

— Діано Гнатівно, у вашому яскравому, насиченому житті бували й тяжкі часи. Що допомагає вам зберігати оптимізм?

— Не знаю, у мене немає готового рецепту. Усе життя я просто співала і намагалася через пісню передати радість, що жила в моїй душі. Люблю людей, люблю радіти маленьким і великим перемогам своїх студентів, успіхам рідних і друзів. Та іноді мій оптимізм трохи згасає, адже за гороскопом я Водолій, а він — натура мінлива. Тоді ховаюся від усіх на дачі й там набираюся сил. До речі, недавно натрапила на цікаву характеристику людей цього знаку зодіаку: «Водолії сидять на веселці й гойдають ніжками. Земне життя вони сприймають як належне і дивляться на нього крізь рожеві окуляри».

— Це схоже на вас?

— Не зовсім, рожеві окуляри — не про мене. Однак веселку я люблю.

Людмила ПОЛОЖІЙ. «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». № 9 (107) 28 лютого – 6 березня 2005 року (personal-plus.net)

Є в Україні знаменита родина Петриненків. Тарас та його мама — Діана Петриненко. Володарка рідкісного сопрано, солістка Київської філармонії та Державної хорової капели «Думка», свого часу вона об’їздила з гастролями весь колишній Союз. Лауреатка різноманітних премій, конкурсів, у тому числі міжнародних. Уже кілька десятиліть пані Діана викладає вокал у Національній музичній академії.

Відповідальність за легкість вдачі, жартівливість та життєрадісність співачка перекидає на астрологічного Водолія. «Отакі вони…» — жартує.

— Пані Діано, хочеться почати розмову з запитання про безхмарне і щасливе дитинство…

— Я вже стільки розповідала про це дитинство… Відчуття, що геть усе забула… Наче уві сні: Полтавщина, степи, Сула, корови… Ще сонечко не зійшло, а мама вже піднімає — «вставай»… І цілий день бігаєш, бігаєш за тими коровами. Так оте дитинство і минуло… І батьки, і діди, і прадіди — всі з Полтавщини. Моє дівоче прізвище Паливода. Та колеги не радили брати його за сценічне. Мовляв, у сполученні з моїм ім’ям звучатиме гротескно. Отож і взяла я прізвище чоловіка… Попри всю ностальгію спогаду, дитинство припало на важкі часи. Народилася у тридцятому, з голодного 1933 року пам’ятаю одне: увесь час просила їсти. Потім війна — то взагалі жах. У 1942 році загинув батько. А далі голодний 1947… Саме тоді приїхала до Києва, в музичне училище поступати. Брат привіз.

— А як вас узагалі випустили із села? Адже тоді паспорти селянам на руки не видавали…

— Воно так, але вчитися відпускали. У нашому селі школа була семирічна. Тож аби я продовжила навчання, мене взяв до себе дядько. Він жив у Львівській області і був секретарем райкому. Там я закінчила вісім класів і отримала паспорт. Пам’ятаю останній дзвоник. Мені купили нові мештики і справили сукню — білу-білу… Повоєнний час — суцільний дефіцит. Моє урочисте вбрання шили з якоїсь парашутної тканини. Якось потрапила під зливу і ця моя обновка просто на очах почала збігатися. Поділ пішов «хвостами», талія підстрибнула вгору. Я її обсмикую, відтягую, а вона повзе і повзе… Як зараз бачу, хоча стільки часу збігло… До речі, у моїй школі Тютюнник працював…

— Григір?

— Григорій, автор «Виру». Викладав українську мову та літературу. З моїм дядьком вони були земляками і друзями. Часто зустрічались у нас удома. Потім я довго підтримувала приязні стосунки з дружиною письменника. Дядько був великий, кремезний і розмовляв лише українською мовою. У Львівській області тоді було доволі небезпечно — бандерівщина ще тривала. Але ми не боялися. Хлопці з лісу дядька мого не чіпали. Кабінет був завжди відчинений. Хто хотів — той і заходив.

— Як думаєте, чому?

— Не думаю, а знаю. Він був українець. З Полтавщини, як і я… Коли вибираюсь на батьківщину, то серце вже за двадцять кілометрів від рідного села почина стрибати у грудях… Пам’ятаю, зупинялася серед степу і не могла надихатись. Так воно мені все пахло. Я туди і з концертами часто їздила. Дівчата питали: «Що з тобою коїться?» А я від хвилювання уся червона. Я ж там кожну стежину, кожен кущик із заплющеними очима віднайду. Балка, Вовче горло… Все — моє…

Після восьмого класу брат, котрий уже навчався у Києві в музичному училищі, сказав: «Збирайся. Будеш вчитися співати». Аж образилась… «Я наче і так добре співаю. Це треба вміти, а не вчитися…» Отак наївно собі міркувала. Взяли ми з братом вареної кукурудзи, більше нічого було взяти, і приїхали до Києва на даху вагона. Бо грошей також — півкопійки. За вікном 1947 рік…

— Київ тоді саме розгрібали і відновлювали…

— Так, на розбитому Хрещатику і моя праця є. Каміння тягала, бо вулиця ж була вся у завалах. Деякі будинки стояли, але в основному — руїна.

— А консерваторія?

— Без вікон, без дверей… Але у нас із братом була інша мета — музичне училище. А вже всі терміни минули. Тодішній директор спитався брата: «Чого ж ти її так пізно привіз? Уже ні іспитів, нічого…» — «Та я так, щоб ви просто послухали». Паторжинський, Гайдай… Прізвища вокалістів були мені добре відомі, бо я вчилася співати з платівок. Прослухали і прийняли без екзаменів.

— То ви були козир-дівка!

— Та ні… Просто брат був старший на шість років. Він мене за руку водив і мені не було страшно. А через два роки до консерваторії перейшла. Потім працювала в капелі «Думка». Закінчивши аспірантуру, почала викладати у консерваторії. І так досі тут сиджу. Такий вже в мене стаж великий… Але працювала майже з усіма творчими колективами. Капелами, хором ім. Верьовки… Дотепер ті записи звучать. «Черевички», «Постав хату з лободи»… Вчора чула себе по радіо…

— У вас рідкісне сопрано… Чому не пішли на оперну сцену?

— По-перше, ніхто особливо не запрошував. Раз прослухали і не взяли, а я більше і не пробувала. Але не шкодую. Я виступала у філармонії і могла співати все, що хочу, те, що мені цікаво. Сольні концерти були по всьому колишньому Союзу і за кордоном. Стовбичити в черзі, щоб проспівати на великій сцені якусь там мізерну партію, на кшталт «кушать подано…» Ні, я цього не хотіла. Проте, навчаючись в аспірантурі, я займалася в оперній студії. Проспівала всі знамениті партії. Дістала цей творчий досвід, тож опера мені не муляла. Відчувала свою долю і не форсувала зайве. Звичайно, я ставила собі мету, але знала, що мене наче хтось веде, чиясь рука. В репертуарі моєму багато класики. Сольні концерти вимагали солідної програми. Але українська пісня — то моє єство, я без неї не можу дихати. Навіть якщо співала тематичні програми, французький репертуар чи російський романс… Все’дно — усі «бісовки» були українські.

— «Бісовки», себто «на біс»? Цікаве арго… А не шпетили?

— Та ні. Кілька разів були якісь урядові концерти, і я поруч із класикою виконувала народну пісню «Нехай загородять там, де нелюб ходить» То мені закидали: «Какой такой «нелюб» і что подумают гости?»

— А про Леніна не примушували співати?

— Та у мене ж сопрано! Тож я все про солов’їв та про любов… У збірних концертах ішли баси: «Ленин всегда живой». Але керівництво розуміло, що коли я пропищу те ж саме, то у залі буде сміх…

— Як гадаєте, у чому секрет пісні? Що має бути такого, аби найглибше зворушити людину?

— Природність. Коли я співаю ліричну пісню, то переживаю її. І аж тоді з’являються тембральні барви у голосі. Пісню треба пережити. Інколи настільки входжу в образ, що боюся заплакати. А в залі плачуть… То я себе щипаю, щоб раптом не розрюмсатися. Я б тоді не змогла співати. Дуже люблю романси. Такий невеликий твір, але через нього все життя можна викласти… Дивовижна пісня Квітки Цісик. Не можу її спокійно слухати. Відразу щось стискає у горлі. У неї якийсь дивовижний тембр, якась таємниця… Кажуть, і мій голос теж… гм-м… національний.

— Дисидентський рух вас не захопив у шістдесяті?

— Захопив. Відкривали пам’ятник Франкові, збиралися у художниці Семикіної, слухали вірші, співали. Я і Тарасика з собою брала… А потім дисидентів накрили темним рядном… Багатьох. Переважно письменників. Мене не чіпали. Трохи тривожно було. Але маю дуже легкий характер, не схильна драматизувати. От Григір Тютюнник — той не міг змиритися з реальністю. Бачилася з ним за кілька днів до смерті…

— Вважається, що співачці, передусім оперній, треба бути огрядною, аби на щось оперти голос… А ви така тендітна…

— Мої дівчатка-учениці, мов кнопки, але з такими потужними голосами… Все це вигадки. Пам’ятаю, мене щось подібне запитали в одній із львівських газет. Мовляв, як так вийшло, що я тендітна, а мій Тарас грубасик… Я й відповіла, що він не завжди таким був. Коли народився, то важив усього 3,4 кілограма.

— Починали ми з вашого дитинства, тож ним і завершимо. Кому це в традиційному Полтавському селі спало на думку назвати вас ім’ям античної богині?

— За чотири кілометри від мого рідного села була комуна. Мій батько нею керував. Саме тоді, як я народилася і маму забрали з лікарні, приїхав уповноважений з Харкова. Зупинився у батька. Думали-гадали, яке вибрати мені ім’я, а той каже: «Назвіть Діаною»… Після мене вже півсела з’явилося Діан. Потім Маргарити, Кіми…

Занапащене колгоспом, традиційне українське село поступово зникало… Але я зростала у нетиповій сільській родині. Батько був людиною освіченою. Мали вдома багату бібліотеку, журнали з Москви виписували. У дитинстві я читала дорослі книжки. Щоправда, під ліжком. Батьки забороняли. Вважали, що мені зарано думати про «Королеву Марго» та «Овода». Ну а співати вчили мене радіо і патефон. Дуже добре пам’ятаю: був у нас комод, а над ним «брехунець», чорний такий рупор. Я вилазила на комод і намагалася второпати природу тої штуки. Так гарно співає, але ж у ньому нікого нема… У мене голос був не дитячий, я наче одразу почала співати по-дорослому. Не нявкала, а співала, як «тьоті». А тепер ось викладаю, і люблю всіх своїх учнів. Навчалися у мене дівчатка з Китаю, Японії, Кореї… Вже пороз’їжджалися по світах. Але пам’ятають. Пишуть і телефонують…

Уляна Глібчук. «Дзеркало тижня. Україна», 27 січня 2006 (gazeta.dt.ua)

Діана Петриненко | Фото: Олена Задорожна

Полтавщину відвідала народна артистка СРСР, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії України, мати Тараса Петриненка — Діана Петриненко. Село Оржиця є для неї рідним, саме там минало її дитинство і молодість

Столичною мешканкою стала вона після того, як старший брат Іван вступив до Київської консерваторії. А тоді за ним поїхала з рідного села і Діана. Змалечку вона любила співати, а у Києві ж вповні розкрила свій талант.

Розповіла вона про те, що кожного разу, коли приїздить на Полтавщину, просить водія ще на дорозі спинити машину, аби понюхати рідну землю. Артистка каже, що вона їй пахне тут інакше.

Земляки завжди зустрічають радісно. Щойно співачка ступає на рідну землю, збирається все село. А, по суті, вся рідня, як то буває в невеликих населених пунктах. І тоді п’ятьма хвилинами спілкування вже не обмежується.

Діана Гнатівна нині не концертує. Співає хіба на ювілеях друзів та відомих людей. Утім минулого року саме її чарівний голос став окрасою виступу колективів Полтавщини на звітному концерті в палаці «Україна». Однак, без роботи енергійна жінка сидіти не може. Вона викладає у Національній музичній академії імені Чайковського. З одного боку робота дещо втомлює, та й поважний вік постійно нагадує про себе. А з іншого — тримає там спілкування, вдячні і талановиті студенти. Серед них чимало закордонних. Пишається Діана Гнатівна японською студенткою Кіміко Такая. Згадує, що на другому курсі та мала виступати у Будинку вчителя, і за настановою пані Діани вдягнула кімоно. А потім зі сцени виводила тужливо «Ой не світи місяченьку…», та так, що глядачі в залі хлюпали носом.

Поділилася пані Петриненко і спогадами про своє дитинство, що минало в Оржицькому краї:

— Якби мені ніхто не нагадував, що я народна артистка, я б давно забула. Із старшими пасла корови у Сазонівці, знаю де в Круподеринцях яке озеро, де Манькова могила. Я там все знаю, всі місця. А одразу після війни ми розряджали снаряди. Кидали гранати в колодязь. Хлопців було більше, а дівчат мало. Ну то раз вони кидають гранату, то і я кидатиму гранати, щоб вони потім в колодязі розривалися. Прикрі випадки траплялися щоправда, пам’ятаю, загинуло четверо менших хлопчиків, вони міни розряджали десь, а старші того не побачили. А ще у війну страшно було. А потім уже як відбудовували, то важко було. Я на полі мамі полоти допомагала, але не встигала за жінками. То з одного боку — хрещена, а з другого — мама. І тоді вони забіжать вперед, щоб мене виручить, бо ж не встигаю, і мені з того соромно. Думаю собі, з мене будуть люди сміятися. І біля молотарки була, мала ще, років 14 тоді. Найгірше мені було там, де треба було солому відкидати, бо я не встигала те робити, як кажуть, з-під хвоста. А тоді навчилася вже, і скирдувала, і все робила.

Олена ЗАДОРОЖНА для «Полтавщини». 27.04.2010 (poltava.pl.ua)

Професор Національної музичної академії імені П. І. Чайковського. Діана ПЕТРИНЕНКО:

Ця вродлива тендітна жінка з ім’ям богині Місяця і полювання нагадує мені польового жайворонка, який тче своє життя з мелодій між Землею і Небом, майже вертикально злітаючи із безперервним співом до високості і стрімко повертаючись до гніздечка в полі.

Визначна українка Діана Петриненко теж співає все життя — змалку в селі, на великих сценах України і зарубіжжя, а нині біля фортепіано в музичній академії, виховуючи особистості з талановитих вокалісток. Своїм божественним голосом торкалася небес у піснях і аріях, здіймаючи на крилах мистецької наснаги і душі глядачів, а в земних буднях її часто не цуралися зовсім не богемні турботи й клопоти. Смішить співбесідників кумедними ситуаціями із власної долі, яких у неї багато, а потім зронить: «Не така я весела, як здаюся»…

Для Діани Петриненко сцена продовжується в її учнях. Фото Укрiнформу

— Діано Гнатівно, ви вже понад півстоліття викладаєте в консерваторії, нині музичній академії, чимало ваших учениць стали відомими співачками, Людмила Монастирська — світовою зіркою. Ось її слова з інтерв’ю: «Найбільше я щаслива, коли бачу в залі свого педагога Діану Петриненко». А хто для вас був таким учителем? Чим запам’яталося ваше студентство?

— Тоді консерваторія була біля Сінного базару, студенти й викладачі бігали туди щось купувати. Я — до однієї продавчині по глечик ряжанки, що, зі шматком хліба, часто ставала моєю їжею на увесь день. Одного разу навіть випало продавати там маминих гусей, бо вона сказала, що робити цього не вміє. Для мене це яка ганьба — на очах у всієї консерваторії! Дивлюся, йде моя концертмейстерша. Я шасть під стіл. Чую її голос: «Чей это гусь?» Жінки: це дівчини, он вона сидить. «А где она? Я хочу купить гуся, он такой хороший, жирный». Мусила виповзати. «Дианочка, а ты что тут делаешь?» Я в сльози. Купила вона того гусака…

Мій перший сольний концерт пройшов у консерваторії, коли навчалася в аспірантурі. Два відділи, по 12–15 творів у кожному. Моя професор Марина Іванівна Єгоричева так хвилювалася за мене: бо на іспитах проспівати 5 творів — це одне, а виконати 25 на сцені — це вже страшно. Народу тоді ходило на такі концерти стільки, що сиділи навіть на підвіконнях і на краю сцени. Я, мабуть, просто перелякалася такого багатолюддя. Дуже складна арія Шемаханської цариці з опери «Золотий півник» Римського-Корсакова починається з надто високих нот. У мене ноги трусяться… Бачу, Марина Іванівна сидить у першому ряду з червоним обличчям. Я ще більше розгубилася. Починаю співати, а мені важко. Ледве домучила цю арію. Повертаюся до концертмейстера Зої Юхимівни Ліфтман і шепчу (бо люди майже поруч на сцені): «Я піду звідси, мабуть, зірвала голос». А вона так ніжно й мило усміхається і відповідає теж пошепки: «Идиотка, вы будете стоять рядом и петь!» Далі у творах не було дуже високих нот, і я трохи заспокоїлася. Концертмейстер потім вибачалася: не знала, мовляв, як на мене подіяти…

А у професора Марини Іванівни Єгоричевої, яка мені завжди дарувала на концертах великі кошики квітів, я бувала вдома. Вона любила зі мною потеревенити про щось цікаве. Знала три мови. Походила з багатодітної родини священика. Розповідала: «У нас если кто-то из детей заслуживал что-то вкусненькое, тому дарилась одна конфета. Не так, как теперь, — запихивают детям килограммами».

— Сільських дітей няньчать і виховують переважно бабусі, доки батьки на роботі. А на ваше захоплення співом вони якось вплинули?

— У бабусі по тату, Надії Паливоди, не було слуху. А від маминої мами, Насті Риженко, я малою перейняла і такі частівки: «Батько в Созі, мати в Созі, діти лазять по дорозі. Як побачать ГПУ, ховаються в кропиву». «Ленін вказує рукою, куди їхати за мукою»… Бабуся Настя була неграмотною, коли її діти пішли в школу, вона сідала з ними за домашні завдання і так навчилася читати. Потім пізнавала Євангеліє.

— У моєму дитинстві дуже любили й шанували в нашому селі народний спів, хор Верьовки, а коли по телевізору показували оперні чи оперетні вистави, зазвичай перемикали на іншу програму — «щоб не верещали»…

— А мене в селі увесь час просили: заспівай по-патіфонячому — тобто академічно. Я вже у 5 років копіювала Оксану Петрусенко, дорослим голосом, верхні ноти брала. Спочатку виконувала заявки родичів за шафою, щоб мене не бачили. У 10 років уже соромилася, що дядьки й тітки, як зійдуться, всі тягнуть на руки, гладять мене по голові, як малу. Почала втікати від них.

Батько працював директором МТС, я там нагнулася над порожнім бункером комбайна, подала голос: він як зазвучить! Щоранку бігала туди розспівуватися. У полі знайшла невелику цистерну, відкриту й порожню, видерлася на неї і над тим отвором свій вокал випробувала. Звідти аж заревло! Я відсахнулася, але концерт свій не припинила. Спочатку виконала українські пісні: мамину улюблену — «Летить галка через балку», бабусину — «Усі гори зеленіють», де й плакати треба було, адже «сіла бідна вдова, а чаєчка в’ється, об дорогу б’ється»…

Як Тарасик маленьким був, ми часто їздили на Полтавщину в Сазонівку, де через кожну хату родичі. Там динамік висів на стовпі, все село його чуло. І от одного разу диктор оголошує: «Перед мікрофоном — Діана Петриненко». А моя тітка: «І тут брешуть! Перед яким мікрофоном? Он вона на вишні сидить». Я в цей час рвала ягоди на вареники. Тітка мені: «Як же це так: ти тут, а співаєш там?»

— Які з виступів Тараса для вас особливо пам’ятні чи й несподівані?

— Найперші з них були поетичними: вже у три роки на ходу римував деякі слова, а я ці віршики записувала. Ще погано говорив тоді, тож згадаю один його витвір без невимовлянь деяких літер: «Я вчора сів у 6-й трамвай, щоб їхати у Святошино. А в ньому, мамо, — їжаки, піджаки, мужики… Я вискочив звідти. Іду, дивлюся — за високою горою чорні брови виглядають. А там цар і цариця та три дочки. В одної коса розпущена, у другої — морда полущена, третя — зовсім лиса…». Я слухала уважно і старалася не розсміятися…

Пам’ятаю, розучувала вдома, за піаніно, арію Норми. Через місяць Тарас почав наспівувати італійські слова з цієї опери.

А вже коли син став співаком і працював у Москві, зустрілася з його піснею непередбачено. Я гастролювала на БАМі. Якось ніяк не могли вилетіти через погану погоду. Мороз страшенний, в аеропорту всі аж поскручувалися в кріслах, щоб зігрітися. Мене ще й туга охопила… І раптом там по телевізору — передача «Чиста криниця» з Києва, яку вів мій чоловік Гарринальд Петриненко… А зранку почула з телеекрана ще й голос Тараса: «Перелетная птица, одинокая птица, эту боль мы разделим с тобой на двоих». Немов зібралася разом наша сім’я у тій холоднечі на чужині. Я аж розплакалась…

Знаєте, як він цю свою «Птицу» написав? Приїхав одного разу додому з Москви. А ми пташку чималу, що упала з гнізда, забрали до себе на дачу. І до того перегодували її черв’яками, що й літати не вміла. Тарас обідрав усі руки й ноги в кущах, доки її цього навчав. Інші пернаті вже на дротах вишикувалися, в далеку дорогу збиралися. А наша пролетить трохи і сяде. Потім десь поділася.

Наступної весни повернулися пташки з теплих країв. Одна прибилася у наш двір — і одразу до дверей. Сіла там, дивиться й не тікає. Потім подалася прямо туди, де копали їй черв’яків, почала там длубатись. Тарас теж був тоді вдома, ми ще всі сперечалися, чи це та сама, що з нами в кімнаті жила.

— Ви співали й на зарубіжних сценах. А зал там був у чомусь незвичним?

— В Італії дуже сподобалася моя «Чому вода каламутна», деякі глядачі чомусь навіть плакали. Але там теж був переляк: вони дуже свистіли, я подумала, що мене проганяють зі сцени. А перекладачка-італійка захоплено: «Бачите, як вони вас слухають!»

Забула вже, в якій країні: коли верхню ноту взяла на півгодини, глядачі піднялися з місць і стояли, доки я доспівала. Аж розгубилася. Не знала, що там заведено так: якщо їм щось сподобається, слухають стоячи.

— З вашого роду у мистецтві утвердився рідний брат Іван Паливода, чудовий педагог, котрий, зокрема, виховав у музичному училищі імені Р.Глієра знамениту оперну співачку Вікторію Лук’янець. Творчих вершин досягли і стали визначними особистостями України ви із сином Тарасом. Багато людей, гадаю, вважають вас, вродливу успішну жінку, щасливою…

— Я щаслива, якби не було нещасть. Під час війни у 12 років втратила батька. Коли мама провідувала його в тюрмі у Пирятині, він попросив її: «Ти залишся, Полю, бо сьогодні нас будуть розстрілювати, ми вже викопали собі яму». Вона хотіла дізнатися, куди їх німці відправлять. Але батька в машині не побачила — їх везли лежачими. Тепер у Пирятині три величезні могили розстріляних: в одній — такі, як мій батько, в другій — євреї, а в третій — цигани. Мама прийшла з Пирятина додому, розказала, що тата вже немає, наш дід рвав на собі чуб і так страшно кричав: «За що?!!» І тоді почув від неї: «Тату, я вас прошу, не треба, ніхто не вийде на вулицю і не плакатиме. Благаю вас! Я не хочу, щоб хтось радів». Бо й такі односельці були.

Мама лишилася з трьома дітьми, ми були голі й голодні, але всіх нас вивчила, вивела в люди.

Доля вдови рано не минула й мене. Я теж, як і мама, плачу, щоб ніхто цього не бачив. Буває, так гірко й тяжко ридаю, щоб потім довго не було й сльозинки.

— Знаю, дуже любите свою дачу в Халеп’ї…

— Тарас там усе переробив. Але будувала її я (мій чоловік, який рано помер, встиг тільки закласти фундамент), бо син жив тоді в Москві. Трудилася як ішак. Сама водила машину, треба було на дачу з двох робіт приїжджати. Пам’ятаю, в селищі Українка цемент накидала в мішки і в багажник склала. По дорозі ще й смоли прикупила, бо протікав дах. Привезла, вся в куряві. А у філармонії ввечері концерт для делегації з Болгарії. Я бігом помила голову, вже мала вирушати. Приїхала ні жива ні мертва, всі там уже готуються. Я підфарбувалася, одяглася. Попросила всіх вийти з кімнати на півгодини. Лягла, простягла ноги, щоб трохи відпочити. А тут уже прибігають: ти — через номер. Я встала, помахала руками-ногами, ніби струшуючи втому, — і ще й добре тоді заспівала, хоч так хвилювалася після того цементу.

Люблю працювати фізично. Нині на дачі доглядаю квіти. А колись тракторець маленький купила, косила ним траву. Мала невеличкий город.

Людмила ЯНОВСЬКА,«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Діана ПЕТРИНЕНКО. Визначна українська співачка. Народилася 1930 року на Полтавщині в селі Білоусівка, яке нині Черкаської області. Закінчила Київську консерваторію, її аспірантуру. Працювала солісткою капели «Думка», Київської філармонії. Народна артистка України. Лауреат Шевченківської премії.

Людмила ЯНОВСЬКА. «Урядовий кур’єр» 31 серпня 2013 (ukurier.gov.ua)