Історичні пісні (упорядник І.П.Березовський)


ІСТОРИЧНІ ПІСНІ
Радянський письменник Київ • 1970

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

М.П.Бажан, О.Є.Засенко, С.А.Крижанівський, А.С.Малишко, М.Л.Нагнибіда, Л.М.Новиченко, Л.С.Первомайський

Упорядкування текстів, вступна стаття та примітки І.П.Березовського

7-4-3 / 434-71М

ОДЕСЬКА ДРУКООФСЕТНА ФАБРИКА

__________

НАРОД ПРО СВОЮ ІСТОРІЮ

НАРОД ПРО СВОЮ ІСТОРІЮ

Наш історичний епос, змалювання довго-вікової боротьби і довговікового терпіння українського народу піснями того самого народу, — се один з найкращих вицвітів поетичної творчості в усій Слав’янщинні

Іван Франко

Українська пісня — це геніальна поетич на біографія українського народу. Це історія українського народу, народу-труженика, народу-воїна, народу, що цілі віки бився, як лев, за свою свободу.

Олександр Довженко

На довгих і стрімких шляхах історії український народ мужньо відстоював у жорстоких битвах з лихими напасниками своє право на існування. Долаючи всякого роду насильство і гніт, утверджуючись і розвиваючись як одна з найбуйніших паростей могутнього дерева слов’янського племені, наш народ разом з тим писав зворушливий літопис своєї діяльності у різних ділянках життєвого прояву — історичній, політичній, господарській і культурній,— писав його ралом, мозолястими руками, «кривавим потом і сльозами» (за висловом Шевченка), гострою шаблею й караючим списом, серпом і молотом, пензлем і словом. Та чи не найяскравіше відбились події історичного життя народу в його чарівних

– 5 –

думах та піснях, хвилюючих легендах і переказах, сповнених глибокої мудрості й справжньої краси казках, прислів’ях, коломийках. Сама наявність розкішного українського фольклору, який високо оцінений найвидатнішими представниками світової культури і знайшов загальне визнання як прекрасне, самобутнє мистецтво, так само є переконливим свідченням бурхливого життя, історичної активності його творця та носія. М. Чернишевський справедливо відзначав, що «лише там з’являлась багата народна поезія, де маса народу… надихалась сильними і благородними почуттями, де звершувались силою народу великі події»1. Не випадково до української народнопоетичної скарбниці — як до винятково вдячного, щедрого художнього й історичного джерела — здавна припадають спраглими устами геніальні поети і композитори, піснярі й повістярі, драматурги й живописці, п’ючи з його невичерпних, життєдайних криниць покріпляючий трунок правди і краси, черпаючи в ньому силу і творчу наснагу, постійно надихаючись його прекрасними, безсмертними ідеями та образами.

Утверджуючи своє істооичне буття, трудовий народ закономірно відчував потребу в якомога ширшому й багатогранному відбитті засобами мистецтва всієї сукупності своєї суспільної практики і, природно, повинен був створити — і справді створив — художню форму, де б ця сторона його діяльності була відображена з особливою силою. В українському фольклорі (як, до речі, і в уснопоетичній творчості багатьох інших народів світу) таким жанром, поруч з думою, історичною легендою та переказом, стала історична пісня.

Необхідно відзначити, що з погляду жанрової специфіки історичні пісні — не досить виразне художнє утворення
__________
1 Н.Г.Чернышевский. Полное собрание сочинений. М., Гослитиздат, т. II, 1949, стор. 295.

– 6 –

(може, якраз саме цим і зумовлюються всі труднощі їх класифікації та вивчення). Це має свої причини. Справа в тому, що історична пісня у переважній своїй частині творилась по свіжих слідах історичних подій, причому таких, що — як правило — становили інтерес для широкої громадськості, побутувала й розвивалась, видозмінювалась в атмосфері бурхливого життя мас. Звичайно це були зламні періоди історії народу. Саме в такі часи широкі верстви трудящих були поставлені перед необхідністю мобілізувати всі свої духовні сили, якомога повніше використати увесь арсенал різноманітних художніх засобів і форм, успадкований від попередніх поколінь, переосмислити й відповідно організувати різнохарактерний з художнього погляду матеріал, дати йому певне спрямування, виходячи насамперед з конкретних запитів сучасності. Ось чому серед народної історичної поезії ми нерідко подибуємо елементи різноманітних видів пісенної творчості, кожен з яких, взятий сам по собі, нерідко є витвором якогось певного, свого часу.

З цього погляду історична пісня, крім усього іншого, є винятково вдячним матеріалом для постановки (а почасти і з’ясування) цікавої й важливої проблеми сучасної фольклористики, а саме: проблеми історії народної творчості в цілому. Саме в ділянці народної історичної пісні яскраво простежується поступальність, певна «черговість» розвитку різних художніх форм та закономірність їх зміни, переймання одним видом творчості функцій, характерних елементів поетики, композиції, стилю іншого виду чи жанру, зростання нового художнього утворення за рахунок розпаду або трансформації, відповідного «пристосування» старого до умов іншої історичної доби.

Своїм генетичним корінням українські історичні пісні сягають в глиб століть, зокрема в часи Київської Русі,

– 7 –

де широко побутував народний епос в його різноманітних формах; проте у своєму класичному розвитку історична пісня як жанр — явище пізнішого часу. Імовірно, що історичні пісні українського народу — особливо на ранніх етапах розвитку — чимало запозичили з поетики, стилю, творчої манери давньоруських героїчних колядок. Справді, при порівнянні окремих зразків цих двох видів творчості в багатьох моментах виявляються досить близькі художні аналогії, а то й цілковиті збіги.

Проте не слід спрощувати, примітизувати складну проблему генезису жанрових форм народної творчості, як це робить дехто з дослідників, і ставити історичну пісню у пряму залежність від героїчної колядки.

Справа в тому, що колядки — це жанр обрядової поезії і — як такий — він здавна мав суто своє призначення, відігравав специфічні функції у побуті народу. Історична ж пісня формувалась пізніше, до того ж — на зовсім іншій естетичній основі; вона виростала на грунті всього народнопоетичного досвіду мас, засвідчуючи при цьому нову, вищу ступінь їх історичної свідомості й дальший художній і суспільний розвиток трудового народу. А головне в тому, що основним, визначальним джерелом формування кожного виду творчості є передусім саме життя, конкретна реальність, котра своєрідно переломлюється у практиці народу-художника через складну призму своїх для кожної епохи суспільних та естетичних ідеалів, і лише потім, у другу чергу,— художні традиції. Отже, про «вплив» однієї художньої форми на інші ми можемо говорити лише досить умовно і з цілим рядом застережень.

До речі, з діалектико-матеріалістичних, справді наукових засад розв’язує російський вчений Б. П. Кирдан проблему генезису іншого жанру українського історичного епосу — народних дум. У той час, коли прихильники

– 8 –

формалістичної методики силкувалися відшукувати генетичні джерела дум у різних видах творчості давнього часу, Б. Кирдан поставив дану проблему на конкретно-історичну основу, розкриваючи загальну атмосферу, в умовах якої виникали та розвивалися думи, вияснюючи реальні запити доби та характер розвитку цілого фольклорного процесу в усій складності та діалектиці його поступування. Це дало змогу вченому прийти до висновків, що думи «як жанр народної поезії виникли порівняно пізно і притому на основі всього українського фольклору… з його різноманітністю форм, прийомів і способів художнього втілення дійсності»1.

З цих же позицій, у такому ж плані необхідно ставити та вирішувати і проблему походження та розвитку українських історичних пісень як істотної складової частини історичного епосу нашого народу.

Значний вплив на розвиток історичної пісні мали українські народні думи, яким вона — як вважає ряд дослідників — мовби пізніше прийшла на зміну.

Глибокі зв’язки виказує історична пісня і з народною баладою, зокрема на історичну тематику. Трагічність конфлікту, в якому розкривається характер головного героя, романтична піднесеність розповіді, певна гіперболізація образів з одночасним виразним тяжінням до змалювання звичайних, мовби «буденних» ситуацій і подій (як своєрідний засіб підкреслення достовірності зображуваного) — усе це однаковою мірою властиве багатьом зразкам цих двох різних за своїм характером жанрів.

Своєрідно вплинули на розвиток історичної поезії українського народу соціально-побутові пісні, епічні співан-ки-хроніки (поширені головним чином на західноукраїнських
__________
1 Б.П.Кирдан. Украинские народньїе думш. М., Изд-во Академии наук СССР, 1962, стор. 268.

– 9 –

землях), а також характерний, ще недостатньо вивчений жанр фольклору — народна вірша. Це виявилося насамперед у галузі творчого методу, в способі відтворення засобами поетичної виразності типових картин історичного життя мас. Виняткова увага до побутових реалій, пильне — аж до натуралістичної точності — виписування окремих деталей, різноманітних сторін дійсності, розкриття (часом через якийсь один, на перший погляд, малопримітний, мовби другорядний факт) широкої панорами життя мас на певному відрізку часу, тенденція до історичної конкретизації художнього образу й локалізації подій та ситуацій — ось ті мости, що єднають ці види творчості з історичною піснею.

Органічно в’яжуться історичні пісні — зокрема на пізнішому етапі свого розвитку — і з робітничим фольклором та революційними піснями, переймаючись ідеями визвольної боротьби пролетаріату, відображаючи типові картини життя мас на новому, вищому етапі їх історичного буття. Масова поезія часів революційної боротьби робітників та селян істотно збагатила фонд і російських історичних пісень1.

Історичні пісні в основній своїй масі виникали, як згадувалось, по свіжих слідах подій, у самому вирі бурхливого життя народу. їх творцями, як правило, були самі учасники подій (або ж їх живі свідки), котрі й фіксували засобами слова та музики ці події у всіх їх деталях і подробицях. Та минав час, на обрії доби виринали інші, часом ще важливіші події; поступово вимирали й творці та носії пісень про діла минулих літ, а разом з ними зникали й самі пісні.
__________
1 Див., напр.: Исторические песни. Вступительная статья, подгоговка текстов и примечания В. И. Чичеро-ва. М., «Совстский писатель», 1956, стор. 69—74.

– 10 –

В народному вжитку довше зберігалося те, що було прибране у більш тривку, досконалішу художню форму, яка у фольклорі взагалі, як справедливо відзначив Ф. Ко-лесса, «дуже помалу переживається»1. Ось тут для на-роду-літописця і ставали в пригоді інші, суміжні з історичною піснею жанри пісенної творчості, що відзначалися більшою витонченістю художньої форми й більшою усталеністю виразу. Український дослідник В. Гошовський слушно підкреслив2, що відома пісня про Олексу Довбу-ша якраз і збереглася та дійшла до нас завдяки тому, що в її основу було покладено суто баладний сюжет (мотив про кохання).

Проте знов же не слід спрощувати проблеми і зображати історичні пісні як ніби несамостійне художнє утворення, якийсь конгломерат з уламків інших пісенних жанрів і т. д. До такого висновку можна було б прийти лише в тому випадку, коли розглядати цей вид творчості тільки з суто формальних його ознак. Фактично з позицій формалістичної методики підходили до визначення жанру історичної пісні представники так званої «історичної школи» у фольклористиці. Історичними вони вважали лише ті пісні, які оспівували конкретних героїв та події, шо засвідчені історичними документами. При цьому цілковито ігнорувалась художня природа народної творчості, між художньою та життєвою правдою фактично ставився знак рівності.

Але ж багато пісень оспівує діяльність героїв, історична конкретність яких не встановлена та й навряд чи колись буде доведена (як-от: Коваленко, Овраменко,
__________
1 Записки Наукового товариства ім. Шевченка, Львів, 1920, т. 130, стор. 2.
2 Див.: В.Гошовский. Украинские песни Закарпатья. М., «Советский композитор», 1968, стор. 27.

– 11 –

Байда, Супрун, Лебеденко, Бондарівна та інші). А хіба від цього вони перестали бути історичними за всім своїм характером і спрямуванням? Чи то ж пісня про Морозенка або пісня про мандри козака на Запоріжжя, чи пісня про польову козацьку сторожу або про солдатчину, про розправу над паном не передає,— кожна по-своєму,— живого духу часу, не є показником певного ставлення народу до тієї чи іншої події, постаті, факту?

Тут ми стикаємося з іншою важливою проблемою, яка й нині гостро дебатується в радянській фольклористиці, — з проблемою історизму народної творчості. Наскільки повно й широко фольклор відбиває справжню, конкретну історію народу, в якій мірі народна творчість є історичним джерелом, ступінь вірогідності цього джерела, співвідношення життєвої й художньої правди в історичній поезії мас — ось коло питань, що виникає перед дослідниками у зв’язку з цією проблемою.

В останні роки радянські фольклористи обговорювали цю проблему головним чином на матеріалі російського билинного епосу. При цьому склалося дві крайні точки зору. Одна з них знайшла свій вираз у виступах авторитетного вченого, відомого дослідника «Слова о полку Ігоревім», знавця культури Київської Русі акад. Б. О. Ри-бакова, який чи не під кожну художню деталь билин прагнув підвести історичну основу. Протилежну точку зору висловлює ленінградський професор В.Я.Пропп. Він надто переоцінює значення художньої традиції, поетичної умовності в історичному епосі і часом лишає поза увагою конкретні життєві джерела твору.

У концепції акад. Б.О.Рибакова досить виразно проявилися впливи популярної у свій час, уже згадуваної «історичної школи» (яка, до речі, опріч усього іншого, породила в нашій науці сумної слави ілюстраторство). Значного розвитку набрав цей напрямок у вітчизняній

– 12 –

фольклористиці кінця XIX — початку XX ст.1. Міцними були традиції цієї «школи» й на Україні. Певну данину їм віддавав навіть такий велетень передової наукової думки, як І.Франко2.

Представники «історичної школи» провели значну роботу по виясненню конкретно-історичних джерел багатьох творів народної поезії, нагромадили та ввели в науковий обіг чимало цінного фактичного матеріалу. Проте, уникаючи розкриття ідейно-художнього змісту творів, ототожнюючи життєву й художню правду, представляючи носіїв історичного епосу як якихось простих «передавачів» — формальними, усталеними засобами уснопоетичної традиції — фактів історії, як осіб, позбавлених творчого начала, здатності до художньої імпровізації і т. д., фольклористи-«історики» фактично лили воду на млин іншої буржуазної антинаукової «школи» у нашому народознавстві цього періоду — теорії про аристократичне походження фольклору.

На жаль, відгомін — і то часом досить сильний — гірших традицій «історичної школи» є і в деяких працях українських дослідників останніх років. Маються на увазі передусім просторі нариси історика В. Мельника — «Народ про свою історію» (К., «Радянська школа», 1966), «Фольклор як історичне джерело» (Вид-во Львівського університету, 1967) та «Історична правдивість фольклору» (Вид-во Львівського університету, 1968). Тут зібраний чималий фактичний матеріал; є ряд вдалих спостережень щодо історичних джерел окремих творів
__________
1 Ширше про це див.: В. И. Чичеров. Русское на-родное творчество. Изд-во Московского университета, 1959, стор. 94—103.
2 Див.: Лесь Гомін. Визвольная війна 1648—1654 рр. у народній творчості. К., «Радянська школа», 1960, стор. 19—20.

– 13 –

української народної поезії; робиться спроба збагнути сутність проблеми історизму фольклору. Усе це й справді може придатися в дальшому, коли дана проблема буде ставитись на серйозній, справді науковій основі. Проте у цих нарисах знайшло свій вияв спрощене, прямолінійне розуміння автором питання цінності народної поезії як історичного джерела. Увесь притягуваний тут фольклор фактично розглядається як проста ілюстрація історії народу, хоч автор іноді й супроводжує свої міркування окремими зауваженнями про хибність такого «методу».

При визначенні жанрових особливостей історичних пісень повинні бути відкинуті надто вузькі, формальні критерії. Проблему історизму фольклору слід ставити й вирішувати в широкому плані, виходячи насамперед із змісту, ідейного спрямування, характеру образів твору та глибини відображення в них історичних поглядів народу. Це прекрасно розумів ще М. Гоголь. У статті «Про малоросійські пісні» (1833) він, зокрема, писав:

«Пісні малоросійські можуть з повним правом назватись історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди вірні тодішній хвилині й тодішньому стану почуттів… Історик не повинен шукати в них вказання дня її числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; з цього погляду небагато пісень допоможе йому. Та коли він захоче взнати вірний побут, стихії характеру, всі вигини й відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого й порізно кожного окремого, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним у ясній величі»1.
__________
1 Н.В.Гоголь. Собрание сочинений в шести томах, Т. VI, М., ГИХЛ, 1959, стор. 68.

– 14 –

Цю ж точку зору пізніше пропагували й інші вчені, серед них і акад. Ю.М.Соколов, який, зокрема, торкався. проблеми історизму фольклору головним чином на матеріалі оповідальної творчості. Так, у передмові до збірника «Т.Г.Шевченко в народній творчості» (К., 1940) вчений відзначав: «На родні перекази і легенди часто дуже далекі від точної передачі історичних фактів, але зони є прекрасним показником ставлення народних мас до тієї чи іншої історичної особи або видатної історичної події… Важливі не окремі подробиці, а загальний характер і основна ідейна спрямованість усього кола легендарних оповідань».

Історичні пісні — це своєрідний, художній літопис мас, який виростає на грунті всієї усно-поетичної практики трудівника і одним з найперших своїх завдань має відбити в яскравих, вагомих образах найважливіші події часу, дати належну оцінку того чи іншого явища або факту через призму суспільних ідеалів, політичних настроїв широких кіл народу, у відповідності з їх історичними поглядами.

Звичайно, далеко не всі важливі події історії українського народу знайшли однаково повне висвітлення в його поетичному слові і разом з тим якісь окремі, мовби «другорядні» постаті та їх вчинки порівняно широко оспівуються в усній поезії певного краю. І це знов-таки цілковито зумовлюється обставинами часу, конкретними умовами життя широких кіл трудового народу, їх симпатіями або антипатіями до певної історичної постаті, суспільною психологією, різного роду традиціями, нарешті, забобонами та передсудами (що, до речі, так само повинні були залишити якийсь свій слід у фольклорі) і ін. О. М. Горький з цього приводу справедливо відзначав:

«Від сивої давнини фольклор невідступно і своєрідно супроводжує історію. В нього своя думка про

– 15 –

діяльність Людовика XI, Івана Грозного, і ця думка різко відмінна від оцінок історії, написаної фахівцями, які не дуже цікавились питанням про те, що саме вносила в життя трудового народу боротьба монархів з феодалами»1.

Історична пісня українського народу з цілковитою підставою може і має бути розглянута як повноправний, самостійний, до того ж винятково важливий і характерний жанр пісенної творчості. Органічно зростаючи на загальній для всього українського фольклору традиційній народнопоетичній основі, засвоюючи усе краще з суміжних видів творчості, історичні пісні поступово, але неухильно формувались як специфічний жанр, виробляли свою поетику, стильові засоби, своє коло тем і образів, нарешті, свою манеру «бачення світу» і свій спосіб його відбиття.

Надзвичайно широкий тематичний діапазон історичних пісень.

Перед нами проходить ціла галерея героїчних постатей різної історичної доби, колоритних людських характерів, правдивих соціальних типів. Вони й досі хвилюють нас, збуджують глибокі почуття любові до рідної землі та їі захисників. Ось мужній, нескорений Байда, який навіть у смертельних муках знаходить у собі сили, щоб послати гостру стрілу в царя. Такими ж послідовними, безкомпромісними борцями за свободу рідного народу є й Морозенко та Супрун. Не стерпіла наруги над своєю людською гідністю й горда, цнотлива Бондарівна, давши ляпаса розпусному панові. А в одному з варіантів пісні про іншого народного улюбленця Данила Нечая герой і після своєї смерті не скоряється. Хоч йому й відтяли
__________
1 М.Горький. О литературе. Литературно-критиче-ские статьи. М., «Советский писатель», 1953, стор. 703.

– 16 –

голову, а він все горить бажанням і далі разом з своїми бойовими побратимами громити ворога:

Подай, мамо, шовку, шовку, най зв’яжу головку
Та й поїду ще здогоню Хмельницького полку.

Мужніми, сповненими почуття власної гідності й поваги до всього доброго, світлого, справедливого в житті, є й інші герої історичних пісень. У цьому виді творчості, як, загалом, і в інших жанрах фольклору, широко відбились високі принципи народної моралі й етики, — прекрасні, суто людські почуття товариського обов’язку і взаємоповаги між трудівниками, високо підноситься й оспівується мужність, честь, вірність, людська порядність, загалом, усе те, що споконвіку складає основу, головне ядро морального кодексу трудового народу. Ось як колоритно, в яскравих, зворушливих, глибоко хвилюючих образах,— через одну лише, здавалось би, таку незначну художню деталь («кучерики»),— передається краса людських почуттів у пісні про рекрутчину:

Доріжечка мурована,
Мости споряджені,
Відси ішли в кучериках,—
Відти пострижені.
«Ой вже мости споряджені,
Набиті підлоги,—
Пішли наші кучерики Панам попід ноги»…
А ходила дівчинонька.
Ходила до ринку
Та збирала кучерики
В шовкову хустинку.

Широке використання в історичних піснях знаходять традиційні для фольклору засоби художнього зображення, зокрема так звані «загальні місця» — серед них у першу чергу слід згадати усталені, «епічні» числа («три, «сім», «сорок тисяч» та ін)., художні гіперболи,

– 17 –

(які, проте, мають глибокі життєві підвалини),— їх призначення — підкреслити найсуттєвішу ознаку зображуваного. Часто вживаються метафори, де, як відомо, оціночний елемент виявляється особливо виразно. Так, битва зображується як «весілля», розпочати бій — «наварити пива», прийшла вістка — «закувала зозулиця» або «прилетіла галка», печальна вість — «чорна галка» та ін. Вдячним засобом характеристики є й епітет, що нерідко вживається в сполученні з іншими засобами. Так, зрадник Мазепа характеризується не інакше як «пес-Мазепапа»,

у якого «й душа проклята», цариця Катерина II — «вража баба»; при передачі жахливих картин життя робітництва вживаються вирази «шахта чорная», «розпроклята жизнь шахтарська» та ін. Виразні, правдиві картини історичного життя постають перед нами, коли на-род-художник вдається до використання образних порівнянь; в них так само дається вичерпна характеристика зображуваного, показується певне ставлення народу до героїв, подій і т. д. Напр.:

Максим козак Залізняк,
Козак з Запорожжя,
Як поїхав на Вкраїну —
Як пишная рожа!

Або:

А від Умані, гей, до Летичева
Недалекії милі,
Там лежать ляшки, там лежать панки,
Як порізані свині.

Широке використання знаходять і такі особливо вдячні засоби художнього зображення, як психологічний паралелізм, як прийом багатократного повторення аналогічних картин. Часом усе це виступає в щільному між собою переплетінні, своєрідному комплексному взаємопроникненні, і тоді художня картина розгортається в

– 18 –

плані послідовного нагнітання чуттєво-образного елемента, набуваючи особливої гостроти й сили звучання. Напр.:

У Глухові у городі Стрельнули з гармати,—
Не по однім козаченьку Заплакала мати.
У Глухові у городі Стрельнули з рушниці,—
Не по однім козаченьку Плакали сестриці.
У Глухові у городі Поплетені сітки,—
Не по однім козаченьку Заплакали дітки.
На бистрому на озері Геть плавала качка,—
Не по однім козаченьку Плакала козачка.

Однією з характерних рис народної моралі є її гуманістичне спрямування. Миролюбність, повага до знедоленої людини, якої б віри чи нації вона не була, співчуття до людини в горі — усе це так само широко відбилось з історичному епосі українського народу. В стриманих, співчутливих тонах розповідає народ про горе, що його несли криваві війни обом ворогуючим сторонам. Напр.:

Нещаснії тії ляхи
Начинили туги
Як ляхівкам, так козачкам —
Погинули други.

Або:

Нещасная та баталія
Під Солобківцями,
Лежать ляхи з козаками
Та все купоньками.

Розбій і вбивство людини здавна в народній моралі знаходять огуду й несхвалення; засуджуються вони й у народнопоетичній творчості. Необхідно підкреслити,

– 19 –

що усі скільки-небудь значні народні рухи неминуче мали під собою глибокі соціальні основи й виразно класове спрямування. Про це й розповідається в одній з пісень часів гайдамаччини:

Ой підемо, пане-брате, в ліс та й в гайдамаки —
Може, колись вражим ляхам дамося ми взнаки!
Та й не у ті гайдамаки, що то розбивають,
Лиш у тії гайдамаки, що панів карають.

Таким же послідовним борцем за соціальну справедливість виступає й народний месник Кармалюк:

Зовуть мене розбійником.
Кажуть — розбиваю,
Ще ж нікого я не вбив,
Бо сам душу маю.
З багатого хоч я й візьму —
Убогому даю.
Отак гроші поділивши.
Бо й сам душу маю.

Дворянсько-ліберальні, буржуазні історики та всякої масті буржуазно-націоналістичні борзописці силкувалися зобразити гайдамаччину та інші народно-визвольні рухи як стихійний вибух якихось темних, розбурханих інстинктів людини до вбивства, просторікували про Коліївщину як якусь мовби «ганебну пляму» в історії українського народу, а представників цього руху характеризували як розбишак і злодіїв. Таку точку зору, зокрема, поширював історик А. О. Скальковський у своїй праці «Наездьі гайдамак на Западную Украйну в XVIII ст.» (Одеса, 1845) та інші запопадливі слуги російського царизму, що з усіх сил пнулися, аби продемонструвати свою вірнопідданість царській короні.

Гостру, перейняту почуттям благородного гніву й обурення відповідь усім цим зловорожим наклепам на

– 20 –

трудовий народ дав Т.Шевченко в поемі «Холодний Яр» (1845):

Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины,—
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.

Фальсифікацію буржуазними вченими історії українського народу красномовно спростовує сама його історична поезія, — яскрава, пристрасна, хвилююча і запашна, сповнена яскравих людських характерів, перейнята невмирущими ідеями вольності й свободи, насичена найсвітлішими думками і прагненнями трудівника.

Звичайно, не можна вульгаризувати історію — з одного боку, і переоцінювати фольклор як історичне джерело — з другого. Необхідно пам’ятати, що в часи кривавих битв народних мас за свою свободу й незалежність повстанці змушені були, — у відповідь на тактику хитрого, жорстокого й підступного ворога, — вдаватися до різних форм боротьби, що так само цілковито відзначалося конкретними умовами розгортання визвольного руху. Не можна закривати очі й на те, що в фольклорі, поруч з прогресивними, певною мірою відбивалися й слабкі сторони, консервативні елементи народного світогляду (напр., наївна віра в «доброго царя», а звідси, в ряді

– 21 –

випадків, — певна ідеалізація окремих історичних постатей, подекуди однобоке висвітлення деяких важливих історичних подій і т. ін.). До того ж правлячі кола феодальних держав, ведучи часто криваві війни передусім у своїх корисливих, вузькокласових інтересах, часом свідомо сіяли розбрат і ворожнечу між сусідніми народами, культивували неприязнь до «іновірців» і т. д. Це теж не могло пев-ною мірою не впливати на психологію, суспільні настрої мас і так або інакше повинно було залишати якийсь слід у їх народнопоетичному слові. Проте переважна частина історичних пісень українського народу,— особливо творів пізнішого часу,— перейнята високими ідеалами гуманізму, оптимізмом, світлою вірою в кращу долю для всіх чесних трудівників землі. Саме це, провідне, найголовніше, найбільш здорове начало, що лежить в основі народної моралі й печаттю якого виразно позначена вся історична й культурна практика мас, глибоко розумів Т. Шевченко. Палкий співець дружби народів і геніальний провісник «великої, вольної, нової» сім’ї народів, щира й зворушлива людська дружба якого єднала з багатьма польськими революціонерами-засланцями, аж ніяк не ідеалізував Коліївщини. У післямові до своїх безсмертних «Гайдамаків» (1841) він, зокрема, відзначив:

«Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава богу, що минуло», — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай, житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля».

– 22 –

Українські народні історичні пісні увійшли золотим фондом у нашу національну культурну скарбницю. До життєдайних джерел цієї творчості закономірно звертається багато українських поетів, романістів, драматургів. Широко використали сюжети, образи та елементи стилю історичних пісень Т.Шевченко й І.Франко, Леся Українка і М.Старицтжий, І.Карпенко-Карий і Г.Хоткевич, П.Панч і І.Ле, О.Корнійчук і З.Тулуб, Н.Рибак і О.Ільченко, І.Кочерга, О.Соколовський, М.Сиротюк, С.Скляренко, А.Хижняк, Ю.Мушкетик, М.Глухенький та ще багато-багато інших українських письменників різного часу1.

Животворним струменем влилися традиції народної історичної пісні в українську радянську поезію уже в початковий період її формування на новій, вищій ідейній основі. Досить згадати такі твори, як віршований роман В.Сосюри «Тарас Трясило» (1925), поетичні твори раннього А.Головка, поему О.Слісаренка «Байда» (1924), вірші й поеми Г. Епіка, П. Усенка, І. Шевченка, О.Близька, І.Кулика, В.Поліщука та багатьох інших, щоб переконатися в цьому. Образи, інтонації, цілі акорди або ж окремі ремінісценції з українського історичного епосу часто-густо виринають, пробиваючись через оболонку самобутнього таланту майстра, й пізніше,— у багатьох віршах, піснях та поемах П.Тичини, М.Рильського, М.Бажана, В.Сосюри, П.Воронька, Л.Первомайсько-го і ін. Отже, не буде перебільшенням, коли скажемо, що народна історична пісня є одним із суттєвих джерел становлення й розвитку творчого методу та стилю української радянської поезії й літератури в цілому, могутнім чинником її піднесення в напрямку поглиблення її
__________
1 Ширше про це див., напр.: М. Я. Сиротюк. Український радянський історичний роман. К., Вид-во Академії наук УРСР, 1962. 395 стор.

– 23 –

народності та посилення її реалізму. Пильно оберігати й любовно плекати прекрасні традиції української історичної пісні, творчо розвивати їх — священний і почесний обов’язок радянських письменників.

Збирання та вивчення української народної історичної поезії на ранньому етапі розвитку нашої фольклористики пов’язані з іменами М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, П.Лукашевича, Т.Шевченка, М.Костомарова, А.Метлинського, Л.Жемчужникова. В дальшому багато уваги історичним пісням виявляється з боку Я.Головацького, І.Манжури, М.Драгоманова, П.Мирного, І.Рудченка, Б.Грінченка, М.Лисенка, Я.Новицького, нарешті Лесі Українки, І.Франка, В.Гнатюка, Ф.Колесси.

Важливу роль у збиранні й студіюванні даного виду творчості,— зокрема в плані вияснення його життєвих джерел та розкриття величезного історико-пізнавального й виховного значення,—відіграли праці І.Срезневського, М.Максимовича, виступ на українській культурній ниві такого велетня, як Тарас Шевченко1, зокрема, праці М. Костомарова «Об историческом значений русской народной поззии» (1843) та «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества»2.

Помітною подією в дожовтневій українській науці про фольклор була поява збірників В. Антоновича і М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (т. І, К., 1874; т. II, К., 1875) і пізніше —
__________
1 Див.: Т.І.Комаринець. Шевченко і народна творчість. К., Держлітвидав УРСР, 1963; М. П. Гнатюк. Поема Т.Г.Шевченка «Гайдамаки». К., Держлітвидав УРСР, 1963.
2 Ширше про це див.: П. Попов, Г. Сухобрус. Видатний дослідник фольклору. Ж. «Народна творчість та етнографія», 1967, № 3, стор. 24—33.

– 24 –

збірників М.Драгоманова «Нові українські пісні про громадські справи (1764—1880)» (Женева, 1881) та «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. Частина перша» (Женева, розділ перший, 1883; розділ другий, 1885). Капітальне (на жаль, незавершене) дослідження дав у цей час І. Франко — «Студії над українськими народними піснями» (1907—1913 рр.). Тут було розглянуто чималий народнопісенний матеріал з широким висвітленням його життєвих, конкретно-історичних джерел.

В радянський час вивченням історичної пісні займались Д.Ревуцький, М.Возняк, Ф.Савченко, М.Плісецький. Особливо пожвавлюється ця ділянка фольклористики у повоєнні роки. Саме тепер з’явився упорядкований П.Павлієм, М.Родіною та М.Стельмахом широкий збірник «Українські народні думи та історичні пісні» (К., Вид-во АН УРСР, 1955) з просторою вступною статтею П.Павлія. За традицією, що вже склалася в науці, до цього збірника було включено разом і думи, й історичні пісні. У вступній статті автор дав огляд історії збирання та вивчення героїчного епосу українського народу і торкнувся багатьох проблем його походження й побутування в усній традиції. Чимало уваги тут було приділено виясненню жанрових особливостей історичних пісень та дум.

Спробою представити історичну пісню окремим виданням був укладений М.Родіною, В.Хоменко та автором цих рядків широкий збірник «Історичні пісні» (К., Вид-во АН УРСР, 1961) з вступною статтею й примітками. Одним із завдань, яке ставили перед собою упорядники, було показати розвиток української історичної пісні в її якомога повніших міжжанрових взаєминах.

В останні роки з’явилось і ряд інших, вужчого плану збірників, де так або інакше були представлені й зразки історичної пісні. Серед цих видань слід насамперед

– 25 –

зіадати укладений Ю.Гошком та В.Замлинським зб. «Пісні та вірші революційного підпілля Західної України» (К., «Наукова думка», 1964). Сюди увійшло чимало зразків пісенної творчості, історична основа яких прозирає досить виразно.

Все ширше місце посідає українська історична пісня в підручній, учбово-педагогічній літературі. У зв’язку з цим з явились окремі нариси про розвиток, характерні особливості, жанрову специфіку даного виду творчості, його взаємозв’язки з іншими видами народної творчості, з літературною традицією та ін. 1.

З уваги на те, що народні пісні радянського часу (переважна частина яких відзначається високим ступенем історичної конкретності) — все ж надто специфічна творчість, а тому заслуговує на окреме видання й вивчення, до даного збірника включено пісні лише дожовтневого часу. Тільки незначну частину пісенних творів, що відображають боротьбу в 20 — 30-і рр. західноукраїнських робітників та селян, революціонерів-підпільників, народних месників проти гнобителів і, отже, органічно продовжують традиції української епіко-героїчної поезії, упорядник вважав за потрібне ввести до книги.

Яскравий, хвилюючий художній літопис життя трудового народу, — чим фактично є українські історичні пісні,— заслуговує на постійну, глибоку любов, широку публікацію і таке ж широке, пильне, любовне вивчення.

Іван Березовеький

__________
1 Див.: М.С.Родіна. Історичні пісні. «Українська народна поетична творчість». Т. І. К., «Радянська школа», 1958, стор. 512—570; В.Г.Хоменко. Історичні пісні. «Українська народна поетична творчість», К., «Радянська школа», 1965, стор. 209—234.

ПІСНІ XV—ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Ой з гори, з гори вітер повівав

Пишний, гордий, славний паничу

Ой під вербою під зеленою

А в щирум бору під калиною

За річкою вогні горять

Оврамиха, стара мати, а три сини мала (Пісня про Овраменка)

Соколику-сину, вчини мою волю

Не жур мене, стара нене

Ой в неділеньку рано-пораненько (Пісня про Коваленка)

Із-за гори, гори, з темненького лісу

Зажурилась Україна, бо нічим прожити

Верх Бескида калинова

Коли турки воювали

Чому, кури, не пієте

Йшли татари по долині

Де ж ти, мій милий, виїжджаєш

Сидить сова коло стола

Та як яли говорити

«Звідки, Йване?» — «З-за Дунаю»

В Цариграді на риночку (Пісня про Байду)

Славна була в Побережу всіма сторонами

Ой там в степу, при дорозі

Славний город Ведмедівка

Не жаль мені на сотника

Да вари, мати, вечеряти

Ой вийду я на могилу

Кляла цариця, вельможна пані (Пісня про взяття козаками Варни)

Гей, на біду, на горе

Віє вітер, віє буйний

Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві

Ой що то за крячок (Пісня про взяття Азова)

Темна хмара наступила, став дощик іти (Пісня про розправу голоти з багачем)

• Ой на горі да женці жнуть

• Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю

• Розлилися круті бережечки

• Чи не той то Хміль (Пісня про Богдана Хмельницького)

• Ой то ляхи — вражі сини

• Гей, не дивуйте, добрії люди (Пісня про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького)

• Ой не шуми, луже, дуже і ти, зелений дубе! (Пісня про смерть Кривоноса)

• Ой з-за гори високої (Пісня про Данила Нечая)

• Висипали козаченьки з високої гори (Битва під Берестечком)

• Ой з-за гори чорна хмара (Пісня про Івана Богуна)

• Ой з города з Немирова (Пісня про Жванецьку битву)

• Ой не знав козак та не знав Супрун

• Ой Морозе, Морозенку

• Ой як крикне старий орел (Пісня про козака Сірка)

• Годі, коню, в стайні спати (Пісня про Семена Палія)

• Ой закурила, затопила сирими дровами (Пісня про Абазіна)

• Ой Мазепо, ой Мазепо, хоць ти і гетьмане

• Ой думаєш ти, Мазепо, царю ізмінити

• В славнім місті під Хотином (Пісня про взяття Хотина)

• Ой за Бугом за рікою

• Ой не було так нікому

• Пожурилося милеє браття

• Наступає чорна хмара

• Із-за гори вітер віє

• Майданщики-окаянщики, да гірка ваша доля (Пісня робітників-кріпаків)

• Ой судома, пане-брате

• Колись була Лемешівка слобода

• Молодая дівчинонька, чого з лиця спала (Пісня про життя у пана Письменського)

• Ой в містечку Берестечку (Пісня про Бондарівну)

• Нащо ж тобі, пане-брате, торбину двигати

• Ой кувала зозулечка

• Ой попід гай зелененький (Пісня про Олексу Довбуша)

• Ой під мостом риба з хвостом (Пісня про опришка Марусяка)

• Заковала зозуленька, заковала жовта (Пісня про опришка Пилипка)

• Ой гук, мати, гук

• Ой що ж то та за чорний ворон

• Ой Левенче, Левченоньку

• Чуто моя. Чуто

• Ой як пішли козаченьки (Пісня про битву під Солобківцями)

• Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають

• Ой був в Січі старий козак (Пісня про Саву Чалого і Гната Голого)

• Та йшов Гнатко, та йшов братко тихесеньким шляхом

• Ох, і горе, горе, гей, нещаслива доле

• Ох, як поїхав наш пан Лебеденко (Пісня про пана Лебеденка і гайдамаків)

• Ой їхав Харко та із Жаботина (Пісня про Харка і пана Паволоцького)

• Максим козак Залізняк

• Ой наварили ляхи пива (Пісня про Івана Гонту)

• Виїхав Гонта та із Умані

• Ой задумали та преславні хлопці

• Ой виїхав із Гуманя (Пісня про Микиту Швачку)

• Коли ж тії гайдамаки та такеє чинять

• Літай, літай, сивий орле, по глибокій долині

• Пили-їли та й Базилевці (Пісня про Турбаївське повстання)

• У Глухові у городі

• Ой понад річкою, понад Синюхою

• Ой з-за гори чорна хмара встала

• Ой горе нам в світі жить

• Од Києва до Пітера мостили мости

• Ой боже наш милостивий, помилуй нас з неба (Пісня про зруйнування Січі)

• Ой ще ж не світ, ой ще ж не світ

• Степи-поля та мультявськії

• Зібралися всі бурлаки до рідної хати

• Ой сів пугач на могилі да й крикнув він: «Пугу!»

• Ой пили ми, пане-брате

• Дарувала Катерина

• Годі вже нам журитися, пора перестати

• Добре було, добре було

• Тікай, сину, в Волощину

• Ой зачула ж моя доля

• Задзвонили вночі ключі

• Вилітали орли з-за крутої гори

• Посіяли, поорали — нікому збирати

• Ой загули чорні галенята

• Та йшов чумак у дорогу

• Ішов чумак дорогою

• Ой в неділеньку рано-пораненьку

• Ей, хмурненько, ох, да нераненько

• Хвалилися запорожці Очаків достати

• Ой стояли ми да на якорі

• Від Килії до Ізманлова (Піскя про взяття Ізмаїла й Килії)

ПІСНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

• Пише король листи, а король французький

• Ой ти, Росія, ти, Росія (Пісня про Матвія Платова)

• Жив дома — добра ке знав

• За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка)

• Ой не лети, орлице, в той бік, не лети

• Чи чуєте, люди добрі, що хочу казати (Пісня про Мирона Штолу)

• Ой я вийду на Магурку — Магурка біленька

• Ой у моїм городочку копана криниця (Пісня про Лук’яна Кобилицю)

• Ци думаєш, Джурджуване

• Ой кувала зозуленька та й буде кувати

• Послухайте, люди добрі

• Летів пташок попід дашок

• Ой коби ся той дуб розвив

• За горою за крутою (Пісня про вбивство пана Селівановича)

ПІСНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

• А хазяйський син рано пообідав

• Заплакали хлопці, та із Херсона йдучи

• Ой кувала зозуленька на зеленім току

• Як у Карлівці на заводі

• Хто в заводі не бував

• Ой ти, шахто моя

• Хто на «Бісі» не бував

• Віють вітри, віють буйні

• Ой Канадо, Канадочко, яка ж ти зрадлива

• Радився чоловік жінки

• Америка, Америка, яка ти невдобна

• Америка «люба»

• Ой чи воля, чи неволя

• Ну-бо, хлопці, повстаньмо

• У Молочках на фільварку (Пісня про забастовку в Молочках)

• Ой в Тлумацькім та й повіті (Пісня про Марка Каганця)

• Долой панів, долой царя

• Засвистали арештанти

• Ой у року штирнадцятом

• Забубнило перед Іллі

• Ой упала звізда з неба

• Кувала зозуля на спаса раненько

• Карпати, Карпати, великії гори

• Годі терпіти

• Ой у моїм городечку

• Ой кували зозулиці

• Ой летіла зозуленька та й сіла (Пісня про Мельничука, Шеремету й Цепка)

• А в неділю рано, як ми повставали

• Зійшло сонце, на могилі трава зелен:є (Пісня про товариша Омелька)

• Наїхали кати в село

• Кругом неправда і знущання

• У неділю рано

• Зібралося катство підпілля шукати

• У Лозянськім, за потоком (Пісня про опришка Липея)

• Це діялось не в Варшаві (Пісня про Івана Капрала)

• Ой у Мильцях, у містечку

ПРИМІТКИ

ПІСНІ XV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Ой з гори, з гори вітер повівав.

У цьому творі відбились, очевидно, дуже давні часи історії нашого народу. З погляду образної системи, загального характеру й функціональних рис його скоріше можна віднести до героїчних колядок (що значне поширення мали ще в Київській Русі), аніж до власне історичних пісень. Реалії історичного життя у творах цього специфічного жанру обрядової поезії вже остаточно втратили риси своєї конкретності і вживаються тут як суцільне загальне місце.

Підгор’я – це загальне місце. Є кілька населених пунктів з цією назвою. Можливо, це слово тут заступило більш раннє – «подвір’я», – що зустрічається в інших варіантах цього твору.

Пишний, гордий, славний паничу.

Царигород – м. Константинополь (нині – м. Стамбул).

За річкою вогні горять.

Нехай йому із водою… – З переказів відомо, що українські селяни, рятуючись від нападників, ховалися в воду, де дихали через очеретяну трубку. Чайки, кружляючи над сховищем, тим самим іноді викривали втікачів.

Оврамиха, стара мати, а три сини мала (Пісня про Овраменка).

Хто такий Овраменко – з історичних джерел встановити не вдалося. В пісні це – збірний, узагальнений образ українського воїна, оборонця рідної землі.

Тавань-город – місто в нижній течії Дніпра, в районі

– 255 –

сучасного м. Берислава (Херсонська обл.), де знаходилася побудована ще на початку XV ст. литовськими князями фортеця Ескі-Тавань для захисту торгових караванів від нападу татар.

Келеберда – відомо кілька сіл під цією назвою. Можливо, тут ідеться про с. Келеберду Кременчуцького району Полтавської обл., де знаходився литовський замок Гебердіїв Ріг.

Ой в неділеньку рано-пораненько (Пісня про Коваленка).

Коваленко як історична особа невідомий. Це – збірний, узагальнений образ. До речі, про якогось Коваленка пізніше була складена і дума (див.: «Народна творчість та етнографія», 1963, № 3, стор. 102 – 104).

Між іншим, І. Франко, опираючись на деякі історичні джерела, намагався пов’язати її з подіями 1452 р., коли «татари захоплювали женців на полях» під час нападу на Поділля та Галичину.

Верх Бескида калинова.

Це – як і деякі наступні твори – зразок історичної балади. Мотив викупу з неволі поширений у пісенній творчості багатьох народів світу і до певної міри став, отже, загальним. Проте в даному творі йдеться про випадок, який і справді міг мати місце в житті. Як свідчать історичні джерела, на деяких гірських вершинах Карпат (Бескида) були сторожові пости, що несли прикордонну службу. Часом турецькі вартові захоплювали в полон українських селян, вимагаючи потім за них викуп.

Коли турки воювали.

Огляд різних варіантів даного твору з притягненням широкого порівняльного матеріалу зробив І. Франко у своїй праці «Студії над українськими народними піснями» (Львів, 1913, стор. 64 – 71).

Орсак (тюрк.) – край, країна.

Сидить сова коло стола.

У цій пісні, як і в наступних, йдеться про напади турків на південні і східні володіння Угорщини (XVI – XVII ст.). Назви ворогів (татар і турків) у творі явно змішуються, що в історичних піснях трапляється порівняно часто.

– 256 –

Взяли турки по два шнурки… – Тут, Можливо, це просто загальне місце, проте відомо, що нападники часом вирізували шнури з шкіри на спині своїх жертв.

Та як яли говорити.

Тут ідеться про розбійницький напад турків на село Вонігове Тячівського району Закарпатської обл.

Золотареве – село Хустівського району Закарпатської обл.

«Звідки, Йване?» – «З-за Дунаю».

Які саме події знайшли своє відбиття у цій пісні – не встановлено. І. Франко, наприклад, посилаючись на різні історичні хроніки, висловлює гадку, що тут, можливо, якоюсь мірою відбились події 1444 р. – а саме: битва між польськими й турецькими військами біля м. Варни у Болгарії (див. його «Студії…», стор. 84 – 87, 481 – 487. Див. також: «Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови». Вип. І, К., 1928, стор. 4 – 8).

В Цариграді на риночку (Пісня про Байду).

Байда – як конкретна особа – в історичних документах не фігурує. У пісні образ Байди – це збірний образ патріота, який не скоряється ворогам. Існує думка, що прототипом цього образу є князь Дмитро Вишневецький (рік народження невідомий, помер 1563 р.), з діяльністю якого ряд буржуазних істориків пов’язували заснування Запорозької Січі. Деякі дослідники намагаються вивести «Пісню про Байду» з писемної пам’ятки XVII ст. – вірша про Самійла Корецького.

Пісня відома в багатьох записах. Широкі текстологічні розшуки даного твору зробив акад. М. С. Возняк (див.: ж. «Україна», 1929, кн. З – 4, стор. З – 37).

Славна була в Побережу всіма сторонами.

Тут ідеться про героїчну оборону козацького міста Бершаді (нині – районний центр Вінницької обл.), яке було зруйноване турками в 1617 р. Одне з перших досліджень цієї пісні здійснив І. Франко (див.: «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», Львів, т. 112, 1912, стор. 47 – 50).

Побережа – очевидно, якесь село біля м. Бершаді.

– 257 –

Славний город Ведмедівка.

Про яку саме подію йдеться в пісні – точно не встановлено. Ведмедівка тут (як і образ попівни) – можливо, загальне місце.

Огляд різних версій щодо подій, відображених у пісні, дав І. Франко у своїх «Студіях…», стор. 145 – 151. Пізніше до цього питання звертався М. Возняк (див.: «Записки Наукового товариства їм. Шевченка», Львів, Т. 152, 1933, стор. 153 – 162).

Не жаль мені на сотника.

У пісні йдеться про організацію – при активній участі запорозьких козаків – якогось загону з місцевого населення для боротьби проти турецько-татарських загарбників.

Да вари, мати, вечеряти.

У пісні зображується побут козаків, котрі несли сторожову службу на південних кордонах України. Прикордонники-спостерігачі вартували на вишках, встановлених на горбах, могилах, і повинні були сигналізувати запаленим смолоскипом про появу ворогів.

Кляла цариця, вельможна пані (Пісня про взяття козаками Варни).

У пісні розповідається про взяття українськими козаками м. Варни (в східній частині Болгарії). Цю важливу фортецю і великий порт султанської Туреччини козаки захоплювали в XVII ст. кілька разів. Події якого саме часу відбились у пісні – не встановлено.

Гей, н а біду, на горе.

Події, змальовані в цій пісні та ряді наступних, відносяться, очевидно, до початку XVII ст., коли виступи українського козацтва проти шляхетської Польщі все більше посилювались.

Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві.

У пісні виразно відбились прагнення українського народу до возз’єднання з братнім народом російським. На Україні ці настрої особливо посилились в останні десятиріччя перед визвольною війною 1648 – 1654 рр.

Ой що то за крячок (Пісня про взяття Азова).

Тут ідеться про взяття в 1637 р. донськими і запорозькими

– 258 –

козаками міста Азова (нині – районний центр Ростовської обл., знаходиться при впаданні Дону в Таганрозьку затоку), яке було захоплене турками в 1471 р. й перетворене ними в фортецю.

Ой на горі да женці жнуть.

У цьому творі оспівуються запорозькі козаки, оборонці рідного краю, та їх ватажки. Особливої поетичної пристрасті сповнена заключна алегорична картина, в якій розповідається, як козак в умовах постійних нападів ворогів змушений був часто міняти затишок сімейного життя на шаблю та козацьку люльку.

Дорошенко – Михайло Дорошенко, гетьман (у 1625 – 1628 рр.) реєстрових козаків. Загинув у Кримському поході в 1628 р.

Сагайдачний – Петро Конашевич-Сагайдачний, виходець з української шляхти; неодноразово обирався гетьманом реєстрових козаків. Помер у 1622 р.

До речі, Б. Грінченко у своєму дослідженні «Пісня про Дорошенка й Сагайдачного» (К., 1908) твердить, що у даній пісні під образом П. Сагайдачного, можливо, виступає хтось інший з історичних осіб, популярний у свій час серед українських козаків.

Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю.

У пісні розповідається про масові виступи українських козаків і селян проти польсько-шляхетського гноблення в 30-х роках XVII ст. та про перехід одного з запорозьких кошів на територію Російської держави. В заключній частині твору відчувається сильний вплив українських народних дум.

Судима – Іван Сулима, гетьман запорозьких козаків, під керівництвом якого нереєстрові козаки в 1635 р. зруйнували фортецю Кодак, збудовану польським урядом на Дніпрі. Страчений у Варшаві в 1635 р.

Павлюк – Павло Буг, один з керівників селянсько-козацьких повстань проти панської Польщі в 30-х рр. XVII ст. Страчений у Варшаві в 1638 р.

Остряниця – Яків Острянин, гетьман нереєстрових козаків. З частиною війська перейшов кордон Росії і з дозволу царського уряду поселився на місці теперішнього м. Чугуєва. Загинув у 1641 р.

– 259 –

Конецпольський – Станіслав Конецпольський, каштелян краківський, пізніше – коронний гетьман; деякий час очолював усі збройні сили шляхетської Польщі. Щоб зміцнити владу польських панів на Україні й перешкодити втечі селян на Запорожжя, збудував на Дніпрі фортецю Кодак.

Потоцький – Станіслав Потоцький, полковник польського війська; брав участь у придушенні повстань на Україні в 1637 – 1638 рр.

Боровиця – село Чигиринського району Черкаської обл.

Кумейки – село Черкаського району Черкаської обл.

Розлилися круті бережечки.

Більшість дослідників пов’язує цю пісню з передднем визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.

Чи не той то хміль (Пісня про Богдана Хмельницького).

Тут змальовано першу значну перемогу українських козаків над польсько-шляхетськими військами в період визвольної війни українського народу – 6 травня 1648 р. – під урочищем Жовті Води (нині – місто П’ятихатського району Дніпропетровської обл.) В пісні це місце має поетичну назву: Золотий Брід, Золота Вода.

Іще й орду татарськую за собою веду… – З історичних джерел відомо, що в цьому бою брала участь – як спільник козаків – і татарська кіннота (ширше про це див.: І.П.Крип’якевич, Богдан Хмельницький. К.. Вид-во АН УРСР. 1934, стор. 129).

Гей, не дивуйте, добрії люди (Пісня про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького).

У пісні оспівується один з популярних героїв визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.. сподвижник Б.Хмельницького, козацький полковник Максим Кривоніс (Перебийніс; рік народження невідомий: помер в 1648 р.), який особливо відзначався в битвах (червень – вересень 1648 р.) під містечком Пилявні (нині с. Пилява Летичівського району Хмельницької обл.) та в інших боях цього часу. Внаслідок активних дій загонів Кривоноса все Поділля й Волинь були повністю визволені від загарбників (ширше про це див., напр.: О.П.Лола,

– 260 –

Максим Кривоніс (Короткий історичний нарис). К., «Радянська школа», 1957).

Дашів – селище в Іллінецькому районі Вінницької обл.

Случ – р. Случ Південна (протікає в Хмельницькій. Житомирській та Ровенській областях), права притока р. Горині.

Ой не шуми, луже, дуже і ти, зелений дубе! (Пісня про смерть Кривонога).

Це – своєрідна переробка твору про іншого героя визвольної війни Д. Нечая (див. наступну пісню) з використанням імені Кривоноса. Картина смерті Кривоноса тут – художній вимисел. Відомо, то Кривоніс загинув не в бою, а помер (в листопаді 1648 р., після взяття -козаками Львова) від чуми. Пісня цікава насамперед як високохудожній твір з розлогою, епічною картиною битви та колоритними образами.

Ой з-за гори високої (Пісня про Данила Нечая).

У пісні знайшла відображення справжня подія – загибель (в 1651 р.) одного з найбільш популярних героїв визвольної війни, ватажка українських козаків брацлавського полковника Д.Нечая.

Під містечком Берестечком заточені в лози. – Тут (як і згадка про те, ніби в м. Берестечку знаходилась у цей час родина Нечая) – поетичний домисел співців. Д. Нечай загинув у с. Красному (нині – Жмеринського району Вінницької обл.) на початку лютого 1651 р., а бій українських козаків з польсько-шляхетськими військами під м. Берестечком (нині – Горохівського району Волинської обл.) відбувся в середині червня 1651 р. Отже, участі в них подіях Нечай брати не міг.

Висипали козаченьки з високої гори (Битва під Берестечком).

Тут ідеться про невдалу для козаків битву з польсько-шляхетськими військами в червні 1651 р. під м. Берестечком. Війська кримського хана, що виступали в цей час на боці Хмельницького, 20 червня 1651 р. раптом по-зрадницькому покинули поле бою і захопили самого гетьмана Хмельницького в полон, зажадавши від нього великий викуп. Усе це поставило козаків у скрутне становище, про що й розповідається в даному творі (ширше

– 261 –

про події нього часу див., напр.: «Визвольна війна 1648 – 1654 рр. і возз’єднання України з Росією», К., Вид-во АН УРСР, 1954, стор. 188 – 191).

Ой з-за гори чорна хмара (Пісня про Івана Богуна).

Тут оспівується один з ватажків українського козацтва, активний учасник визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. проти шляхетської Польщі, вінницький полковник І. Богун. У 1664 р. Богун був підступно схоплений польсько-шляхетськими загарбниками і страчений біля м. Новгорода-Сіверська.

У пісні переплутались події різного часу; є також поетичні домисли. Можливо, це – наслідок впливу на даний твір пісень про іншого, так само популярного героя українського народу Івана Сірка, котрий діяв трохи пізніше.

Ой з города з Немирова (Пісня про Жванецьку битву).

У даному творі відбились події кінця 1653 р., коли біля м. Жванець (нині – Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл.) відбулася битва між українськими козаками (очолюваними Б Хмельницьким) і військами польського короля Яна Казиміра. У пісні є поетичні домисли (наприклад, згадка поо те, начеб у цій битві брав участь і брацлавський полковник Д. Нечай; проте, як відомо, він загинув за два роки перед цим).

Немирів – районний центр Вінницької обл.

Ксавчина запорізька – загін запорозьких козаків.

Хотия – село Хотин Кам’янець-Подільського району.

Студеньки – село Студениця Староушицького району Хмельницької обл.

Яруга – село в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької обл.

ПІСНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – ХVIII ст.

Ой не знав козак та не знав Супрун.

В історичних документах Супрун як конкретна особа не фігурує. Скоріше це – збірний образ відважного українського козака, палкого патріота рідного краю. Пісня відома в багатьох записах.

– 262 –

Ой Морозе, Морозенку.

Так само, як і особа Супруна, особа Морозенка невідома. Дехто з дослідників стверджує, що це – козацький полковник Станіслав Морозовицький, який загинув влітку 1649 р. під час облоги козаками м. Збаража (див.: І.П.Крип’якевич. Богдан Хмельницький…, стор. 164). Інші вчені висловлюють припущення, що це – козацький осаула Нестор Морозенко (Морозовський).

Ой як крикне старий орел (Пісня про козака Сірка).

Це – одна з поширених у свій час пісень про популярного героя українського народу І. Д. Сірка (рік народження невідомий; помер в 1680 р.), кошового отамана Запорозької Січі, який уславився багатьма перемогами над турецько-татарськими загарбниками. З легенд та переказів відомо, що навіть саме ім’я цього героя наганяло страх на ворогів.

Годі, коню, в стайні спати (Пісня про Семена Палія).

Герой українського народу, фастівський полковник С. П. Палій (40-і рр. XVII ст. – 1710), борець за возз’єднання Правобережної України з східноукраїнськими землями в межах Російської держави, був одним з ватажків повстанського руху українських селян і козаків проти польської шляхти (початок XVIII ст.). Імовірно, що за основу даної пісні, яка відома в кількох записах, став вірш Л. Боровиковського «Палій» (1834).

Ой закурила, затопила сирими дровами (Пісня про Абазіна).

У пісні йдеться про невдалий бій (в 1703 р.) українських повстанських загонів, що діяли під керівництвом сподвижника С. Палія, брацлавського полковника Андрія Абазіна під м. Ладижин Вінницької обл. проти польсько-шляхетських військ. В цьому бою повстанці були розгромлені, а сам Абазін страчений ворогами.

Ой Мазепо, ой Мазепо, хоць ти і гетьмане.

Тут розповідається про страту гетьманом Мазепою полтавського полковника І. Іскри та генерального судді В. Кочубея, які повідомили російського царя Петра І

– 263 –

про зрадницькі наміри Мазепи. Цар не повірив І. Іскрі та В. Кочубею і передав їх до рук зрадника. Пізніше, коли остаточно виявилася зрада Мазепи, російські війська захопили і зруйнували його резиденцію в м. Батурині. В устах українського народу ім’я Мазепи стало синонімом підлості й найчорнішої зради.

Ой думаєш ти, Мазепо, царю ізмінити.

У пісні відбились справжні історичні події. Семена Палія, який знав про зрадницькі наміри Мазепи, за намовою останнього було в 1704 р. арештовано й заслано до Сибіру. Пізніше, коли розкрилася зрада Мазепи, Палія було звільнено, і він на початку 1709 р. повернувся на Україну.

В славнім місті під Хотином (Пісня про взяття Хотина).

Тут відбились події російсько-турецької війни, зокрема взяття (в серпні 1739 р.) російськими військами фортеці Хотин (нині – місто Новоселицького району Чернівецької обл.), що певний час перед цим перебувала в руках турків.

Ой за Бугом за рікою.

Тут ідеться про невдалий бій російського війська з турецьким під час російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. В складі російського війська перебувало тоді й чимало українських козаків.

Пікінери – Воїни, основною зброєю яких були списи («піки»). Пікінерські полки являли собою військові поселення. Вони були утворені в середині XVIII ст. на півдні України за наказом Катерини II.

Компанійці – наймані кіннотники. Компанійські полки були створені на Лівобережній Україні гетьманським урядом в 70-х рр. XVII ст.

Гард – назва турецько-татарської фортеці у пониззі р. Південний Буг (на місці теперішнього села Овідіополь; нині – районний центр Одеської обл.).

Ой не було так нікому.

У цій пісні, як і в деяких наступних, виразно відбилось посилення соціального гніту на Україні в XVIII ст. (введення панщини, солдатчини та ін.). Усе це сприяло зростанню протесту з боку широких трудящих мас.

– 264 –

Майданщики-окаянщики, да гірка ваша доля (Пісня робітників-кріпаків).

У пісні йдеться про тяжке, безрадісне життя робітників-кріпаків на панській смолокурні.

Колись була Лемешівка слобода.

У пісні йдеться про тяжке становище селян с. Лемешівки (нині – Яготинського району Київської обл.) в 70-х рр. XVIII ст. та про їх утиски поміщицею Закревською, котра тоді володіла цим селом.

Ой в містечку Берестечку (Пісня про Бондарівну).

Це – один із зразків історичної балади, що виникла десь, очевидно, в 40 – 70-х рр. XVIII ст. Як конкретна постать Бондарівна ніде в історичних документах не фігурує, хоча подія, про яку йдеться в пісні, справді могла мати місце в житті. Щодо Каньовського, то існує думка, що це – польський магнат Микола Потоцький (1712 – 1782), який володів багатьма маєтками, головним чином у Галичині; відзначався деспотизмом і самодурством. В 1735 р. його було призначено старостою прикордонного міста Канева (звідки й закріпилось за ним прізвище – Каньовський).

Пісня відома в багатьох записах і побутує на досить широкій території України та інших сусідніх слов’янських країн.

Нащо ж тобі, пане-брате, торбину двигати.

У цій пісні – як і в ряді наступних – оспівуються опришки, народні месники, які особливо активно діяли у XVIII ст. на західноукраїнських землях (докладніше про це див., напр.: В.В.Грабовецький. Карпатське опришківство. Львів, 1966).

Ой кувала зозулечка.

Ровта – каральний загін.

Ой попід гай зелененький (Пісня про Олексу Довбуша).

Тут оспівується один з найвидатніших ватажків опришків XVIII ст. Олекса Васильович Довбуш (1700 – 1745), який був підступно вбитий сільським глитаєм, панським найманцем Стефаном Дзвінкою-Дзвінчуком.

– 265 –

Загін Довбуша діяв у Прикарпатті, а також в Закарпатті та на Буковині. Основним опорним пунктом Довбуша була Чорногора (Чорні гори) – район однієї з найвищих верховин у Східних Карпатах.

Ой під мостом риба з хвостом (Пісня про опришка Марусяка).

Це – пісня про відомого опришка Дмитра Марусяка (Марисюка), який діяв у другій половині XVIII й на початку XIX ст. головним чином на Гуцульщині. Про нього збереглося також чимало легенд і переказів.

Панівка – назва місцевої річки; тут – мешканці долини цієї річки.

Заковала зозуленька, заковала жовта (Пісня про опришка Пилипка).

Діяльність опришка Пилипка. про якого йдеться у цій пісні, вивчена недостатньо. Про нього зберігся лише переказ, з якого видно, що Пилипко діяв із своїм загоном на Волощині і лише зрідка з’являвся на Гуцульщині, звідки він був родом.

Рекета (Рокета) – плоскогір’я в Східних Карпатах.

Надвірна – районний центр Івано-Франківської обл.

Ой гук, мати, гук.

У цій пісні – як і в ряді наступних – знайшло своє відображення наростання народно-визвольного руху в

XVIII ст., відомого в історії під назвою гайдамаччини.

Ой що ж то та за чорний ворон.

Ліс Лебедин – ліс в районі Сміли, Шполи та Звенигородки Черкаської обл., один з осередків гайдамацького руху в 60-і рр. XVIII ст.

Ой Левенче, Левченоньку.

Левенцями на Поділлі в XVIII ст. називали народних повстанців; проте не виключена можливість, що в даному випадку це – власне ім’я повстанця.

Чуто моя, Чуто.

Виникнення даної пісні, очевидно, слід віднести до 40-х рр. XVIII ст., коли ліс Чута (в Кіровоградській обл., на північний схід від ст. Знам’янки) був одним з центрів гайдамацького руху.

– 266 –

Ой як пішли козаченьки (Пісня про битву під Солобківцями).

Тут ідеться про одну з битв гайдамацьких загонів з польсько-шляхетським військом (очевидно, в 30-х рр. XVIII ст.), у якій вороги зазнали поразки.

Солобківці – районний центр Хмельницької обл.

Волинець – в інших варіантах пісні тут мовиться про «волинського воєводу», під яким., можливо, слід розуміти волинського маршала, гетьмана (з 1726 р.) Михайла Потоцького.

Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають.

Пісня переповідає про одну з битв (в кінці 1734 – на початку 1735 р.) між гайдамаками та польсько-шляхетським військом, у якій повстанці зазнали поразки.

Луг – одне з двох сіл – Старо-Луг і Слободо-Луг (Чечельницький район Вінницької обл.), де, як видно з твору, був гайдамацький табір.

Кичмань (Кучмань) – ліс на Поділлі, що був пристановищем для гайдамацьких загонів.

Висоцький, Любковський, Підгурський, Борейко – воєначальники польського війська.

Медведенько – тут, можливо, йдеться про одного з ватажків гайдамацьких загонів Медведя.

Сорич (Скорич) – один з надвірних козаків польського князя Юрія Любомирського; перейшов на сторону повстанців і був проголошений полковником.

Ой був в Січі старий козак (Пісня про Саву Чалого і Гната Голого).

Пісня відома в численних записах. У її основі лежить достовірний факт. Сава Чалий був начальником надвірних козаків; пізніше разом з своїми козаками приєднався до повстанців. У кінці 1736 р. польський уряд оголосив, що він готовий прийняти на службу тих учасників повстання, які прийдуть добровільно з повинною, і Сава Чалий знов перейшов на бік польської шляхти. Вислужуючись перед ворогами, він почав вчиняти напади на недавніх своїх побратимів-гайдамаків – і жорстоко з ними розправлявся. В 1741 р. гайдамацький ватажок Гнат Голий напав із своїм загоном на маєток Сави і розправився

– 267

із зрадником (докладніше про це див., напр.: «Киевская старина», 1887, № 11, стор. 471 – 490).

До речі, сюжет, що ліг в основу даної пісні, розроблявся і в літературі, – українськими (наприклад, І. К. Карпенко-Карий), а також польськими письменниками докладніше про це див.: Є.Рихлик. Сава Чалий і Сава Цалинський у польській літературі. – «Збірник заходознавства». К., ДВУ, 1929, стор. 66 – 98.

Кравчина – тут: помічник Гната Голого (Гнатка).

Візьмемо своєї землі в чоботи під ноги… – Тут згадується давній звичай, поширений серед українського народу. Щоб бути в бою непереможними, воїни клали собі в чобіт грудку рідної землі, і це начеб додавало їм сили в бою проти ворога.

Та йшов Гнатко, та йшов братко тихесеньким шляхом.

Які саме події лягли в основу даної пісні – точно не встановлено. Дехто з дослідників вважає, що це, можливо, одна з пізніших переробок сюжету про поєдинок Гната Голого із зрадником Савою Чалим. Проте, як видно, ця переробка вилилася в окремий твір, котрий, до речі, відомий у кількох споріднених між собою варіантах (ширше про це див.: Ф. Савченко. Пісні про Гнатка-братка, Гната Голого й голоту. «Ювілейний збірник» УАН, № 76-6, К., 1928, стор. 34 – 43).

Ох, і горе, горе, гей, нещаслива доле.

У цій пісні, як і в наступній, змальовано типову для часів піднесення гайдамацького руху картину розправи повстанців з ненависним паном. До якогось конкретного факту ці твори віднести не вдалося.

Ой їхав Харко та із Жаботина (Пісня про Харка і пана Паволоцького).

У пісні йдеться про смерть (в 1766 р.) одного з гайдамацьких ватажків жаботинського сотника Харка в с. Паволочі (нині – Попільнянського району Житомирської обл.), куди він був начеб запрошений у гості якимсь паном (можливо, начальником польського військового гарнізону). Точних даних про цю подію не збереглося.

Максим козак Залізняк.

Тут відбилися події часів найбільшого піднесення гайдамацького руху, а саме часів Коліївщини (1768).

– 268 –

Очолив цей рух, Який поширився на Правобережжі, син селянина з містечка Медведівки (на Чигиринщині), пізніше – послушник Мотронинського монастиря (біля Чигирина) Максим Залізняк (ширше про це див.: К. Г. Гуслистий. Коліївщина (Історичний нарис). К., Укрполітвидав, 1947; В.А.Голобуцький. Максим Железняк. М., Соцэкгиз, 1960).

Ой наварили ляхи пива (Пісня про Івана Гонту).

В цій пісні, як і в ряді наступних, оспівується один з ватажків гайдамацького руху Іван Гонта. Він був сотником надвірних козаків у м. Умані. Під час облоги міста загонами Залізняка Гонта з частиною своїх козаків перейшов на бік повстанців і пізніше разом з ними успішно громив польсько-шляхетські війська. Після придушення гайдамацького руху Гонта був страчений (в 1768 р.) у с. Сербах Колимського району Одеської обл.

Ой виїхав із Гуманя (Пісня про Микиту Швачку).

В історії відомо кілька Швачок. Тут, зокрема, йдеться про одного з гайдамацьких ватажків часів Коліївщини Микиту Швачку. Дана пісня зазнала впливу і деяких інших історичних творів (пісень про Супруна, Залізняка, Гонту).

… та до Львова віддали. – Домисел співців. Відомо, що після придушення гайдамацького руху Швачку (як і деяких інших ватажків повстанців) після катування було заслано в м. Нерчинськ на довічну каторгу.

Коли ж тії гайдамаки та такеє чинять.

Тут ідеться про боротьбу царського уряду проти гайдамаків. У придушенні цього руху відзначився, зокрема, В. П. Капніст (в пісні – Капнистий), який у нагороду за це одержав посаду миргородського полковника і багато маєтків на Харківщині. В 1750 р. за чиєюсь намовою В. П. Капніст був арештований і відправлений до цариці в столицю, проте через рік був звільнений і призначений командиром над всіма слобідськими козаками.

– 269 –

Літай, літай, сивий орле, по глибокій долині.

Які саме події відображено в цій пісні – не встановлено.

Пили-їли та й Базилевці (Пісня про Турбаївське повстання).

Тут ідеться про конкретну подію – розправу (в 1789 р.) жителів с. Турбаї Великокринківського району Полтавської обл. над поміщиками Базилевськими, які прагнули закріпачити селян (ширше про це див., нагір.: І.О.Гуржій. Повстання селян в Турбаях (1789 – 1793). К., Вид-во АН УРСР, 1950).

У Глухові у городі.

У цій пісні – як і в ряді наступних – йдеться про тяжку, виснажливу працю українських козаків і селян під час спорудження російським урядом фортифікаційних укріплень («ліній») на кордонах Росії.

Ой понад річкою, понад Синюхою.

Синюха – притока р. Південний Буг, де в 30 – 40-х рр. XVIII ст. проходив російсько-польський кордон.

Ой Боже наш милостивий, помилуй нас з неба. (Пісня про зруйнування Січі).

У цій пісні – як і в кількох наступних – відбились події часів зруйнування російськими військами Запорозької Січі (1775 р.). Як відомо, після цього частина козаків переселилась на Дунай і на Кубань (ширше про це див.: В.А.Головуцкий. Черноморское казачество. К., Изд-во АН УССР, 1956; В. О. Голобццький. Запорозька Січ в останні часи свого існування. 1734 – 1775. К., Вид-во АН УРСР, 1961).

Степи-поля та мультявськії.

У пісні змальовано переселення частини козаків на Дунай.

Поля мультявськії – перекручене від слова «мунтенські»; пов’язано з назвою області Мунтенії (на півдні Румунії, між Карпатами та Дунаєм, район Добруджі), де в 1775 р. була заснована так звана Задунайська Січ.

Добре було, добре було.

В цій пісні (і в кількох наступних) змальовано картину дальшого посилення соціального гніту на Україні,

– 270 –

зокрема запровадження рекрутських наборів, від яких страждали насамперед широкі верстви трудового народу.

Ой загули чорні галенята.

У цій пісні, як і в кількох наступних, знайшли своє відображення зародження та розвиток буржуазних відносин в українському селі XVIII ст., зокрема чумацтво як своєрідна форма торгового обміну, як фактор, що відіграв важливу роль у нагромадженні капіталу (ширше про це див., напр.: І.С.Слабєєв. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. К., «Наукова думка», 1964). У творі також відбився процес класового розшарування серед чумаків.

У багатьох піснях цього циклу виразно відбились мотиви соціальної нерівності серед чумацтва, правдиво зображено нелегкий промисел чумаків. Здійснюючи далеку подорож у Крим, на Дін (по сіль, рибу та інший товар), чумаки нерідко зазнавали нападів як з боку татар, так і різного роду розбишак («комишників», «здобичників»), котрі підстерігали чумацькі валки, щоб поживитись добром. Тому чумаки нерідко послугувались – як надійним захистом – козацькими загонами, що несли сторожову службу на найбільш важливих торговельних шляхах.

Ішов чумак дорогою.

Камишин – це загальне місце в пісні; замість нього тут могло бути вказане й якесь інше місце.

Ой в неділеньку рано-пораненьку.

Нікополь – районний центр Дніпропетровської обл.

Азов – нині районний центр Ростовської обл. В часи, про які йдеться у даній пісні, – укріплення турків на Азовському морі.

Козлов – нині м. Євпаторія Кримської обл. Тут знаходилось татарське укріплення Гезлів, здобуте російськими військами під час походу 1771 – 1773 рр.

Салгир – найбільша річка в Криму: впадає в оз. Сиваш.

Німці-компанійиі – очевидно, німецькі найманці, які могли в цей час служити в російському війську.

– 271 –

Хвалилися запорожці Очаків достати.

Тут ідеться про події російсько-турецької війни 1787 – 1791 рр., зокрема взяття (в 1788 р.) російськими військами важливого стратегічного пункту на Чорному морі м. Очакова (нині – районний центр Миколаївської обл.). У цих боях брали участь і колишні запорозькі козаки, яким головнокомандуючий Г.Потьомкін обіцяв виклопотати в Катерини II повернення їм колишніх привілеїв. Проте Потьомкін помер (в 1791 р.), так і не виконавши своїх обіцянок; козаки не дістали полегшення, а поступово переводились на становище солдатів російської армії. Це й відбилося в пісні.

Ой стояли ми да на якорі.

Пісня відома в кількох записах. В ній ідеться про взяття (в грудні 1790 р.) російськими військами м. Ізмаїла, що було перед цим перетворене турками у першокласну фортецю. В складі російської армії діяли й колишні українські козаки під командуванням Захара Чепіги, а також чорноморські козаки на чолі з Антоном Головатим.

Тилигул – Тилигульський лиман (на захід від м. Очакова).

Кермен – можливо Акерман, нині – м. Білгород-Дністровський Одеської обл.

Саф’ян. – с. Саф’яни Суворовського району Одеської обл.

Від Килії до Ізмайлова (Пісня про взяття Ізмаїла й Килії).

Місто Килія було відбите в турків російськими військами на кілька місяців раніше, ніж Ізмаїл, у тому ж 1790 р. У пісні згадується про спільні дії донських і чорноморських козаків.

ПІСНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.

Пише король листи, а король французький.

У цій пісні – як і в наступній – відбились події Вітчизняної війни 1812 р. боротьба народів Росії проти наполеонівських військ. Широко побутували тоді ці пісні,

– 272 –

зокрема, серед солдатів українських полків, які, поряд з російськими, брали активну участь у розгромі французьких загарбників.

Генерал Кутузов – М.І.Кутузов (1745 – 1813), видатний російський полководець, під керівництвом якого російська армія здобула перемогу над військами Напоеона.

Олександер-Павел – цар Олександр І, який на початку Вітчизняної війни 1812 р. був головнокомандуючим російської армії.

Ой ти, Росія, ти, Росія (Пісня про Матвія Платова).

Платов – командир донських козаків М.І.Платов (1751 – 1818). Значної популярності, зокрема, набув Платов у 1812 р. – після Бородінської битви, коли він із своїм козачим корпусом здійснив глибокий рейд у тил французьких загарбників.

Жив дома – добра не знав.

У пісні йдеться про масову втечу – зокрема у південні окраїни Росії – кріпаків від панщини.

Ковбань – Кубань.

За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка).

У цій пісні – і в наступній – оспівується один з видатних народних месників, який майже чверть століття (з 1812 по 1835 Р.) очолював антифеодальний рух селян на Поділлі, – Устим Кармалюк (1787 – 1835). Про славного борця за кращу долю народу складено багато пісень, легенд та переказів, які відомі в багатьох записах.

Чи чуєте, люди добрі, що хочу казати (Пісня про Мирона Штолу).

Тут – як і в наступній пісні – оспівується один з ватажків опришків, що діяли у 20-х рр. XIX ст, – зокрема на Гуцульщині, – Мирон Штола (Штолюк). Ширше про його діяльність див.: Ф.Стеблій. Ватажок опришків Мирон Штолюк. «Радянська Буковина» від 28.ХІ.1964 р.

Каштан – багатій Андрій Кундан, війт с. Стебнів Жаб’ївського району Івано-Франківської обл.

– 273 –

Фронюк, Скалюк, Борсучок, Крамарючок – як видно з пісні, це – керівники каральних загонів, що оточили опришків.

Гірлічка (Грлічка) – керівник одного з каральних загонів, які переслідували опришків.

Довге Поле – с. Довгопілля Жаб ївського району.

Річка – с. Річки Косівського району Івано-Франківської обл.

Ой я вийду на Магурку – Магурка біленька.

Магурка – можливо, це с. Магора Жаб’ївського району Івано-Франківської обл.

Ростовки – с. Розтоки Путильського району Чернівецької обл.

Бервінкове – с. Барвінков Кутського району Івано-Франківської обл., що, як видно з пісні, було осередком карателів.

Ой у моїм городочку копана криниця (Пісня про Лук’яна Кобилицю).

Цим твором відкривається цикл пісень про одного

з найбільш популярних на Буковині борців проти соціальної несправедливості, захисника інтересів трудового народу Лук’яна Кобилицю (1812 – 1851). Чимало пісень, переказів, легенд про Кобилицю і нині широко побутує в народі.

Джурджуван – один з найбільших на Буковині багатіїв.

Путилова, Сторонець – селише Путила, нині – районний центр Чернівецької обл.

Ци думаєш, Джурджуване.

Вижниця – місто, нині – районний центр Чернівецької обл.

Гомора – м. Гумора (Гарагумора) в Румунії, де на засланні помер Кобилиця.

Кошут – Лайош Кошут (1802 – 1894) – видатний угорський політичний діяч, який активно боровся за повалення монархії, один з керівників революції 1848 – 1849 рр. В Угорщині.

Ой кувала зозуленька та й буде кувати.

Стефанючка – можливо, це Степан Степанчук, один із сподвижників Кобилиці.

– 274 –

Красний Діл – хутір в Путильському районі Чернівецької обл.

Летів пташок попід дашок.

Ромашкан – один з найзаможніших на той час багатіїв у Північній Буковині.

За горою, за крутою (Пісня про вбивство пана Селівановича).

Тут ідеться про розправу (в 1854 р.) кріпаків с. Дорогинки Ічнянського району Чернігівської обл. над поміщиком Селівановичем (Саливоном), який відзначався свавіллям і жорстокістю.

ПІСНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX ст.

А хазяйський син рано пообідав.

У цьому творі (і в наступному) яскраво змальовується тяжке життя наймитів, бурлаків та заробітчан, відображується процес формування сільського пролетаріату на Україні в другій половині XIX ст.

Ой кувала зозуленька на зеленім току.

Тут розповідається про окупацію (в 1878 р.) австрійською армією Боснії та Герцеговини. У цих подіях брав участь і полк «Парма», укомплектований в м. Коломиї переважно солдатами-українцями. Незважаючи на дещо «ура-патріотичний» тон пісні, навіяний монархічними ідеями, що їх настирливо культивували австрійські правителі в солдатському середовищі, тут правдиво змальовано злигодні й нестатки, яких зазнавали в цей час окупанти.

Гулей – як видно з пісні, це – військовий начальник, що відправляв полк «Парму» з м. Пешта в Боснію.

Добрянський – очевидно, командир полку.

Берчків – місто і залізнична станція Брчко (в Югославії); знаходиться на правому березі р. Сави.

Билина – місто і залізнична станція Бієліна; знаходиться між річками Савою і Дриною.

– 275 –

Як у Карлівці на заводі.

У цьому творі – й наступному – зображується тяжке життя робітників у другій половині XIX ст. на різних промислових підприємствах України.

Карлівка – районний центр Полтавської обл.

Ой Канадо, Канадочко, яка ж ти зрадлива.

Тут, як і в кількох наступних творах, розповідається про еміграцію українського населення (зокрема, з західних областей України) за кордон на заробітки. Еміграція особливо посилилась в кінці XIX – – на початку XX ст.

Америка «люба».

У примітці до пісні, що її люб’язно надіслали авторові цих рядків працівники Волинського обласного будинку народної творчості П.Романов та З.Лавренюк (за це складаємо їм сердечну подяку), зазначено, що її записано 22 жовтня 1962 р. у м. Шацьку Любомльського району Волинської обл. від К.О.Шковороди (74 р.).

Ой чи воля, чи неволя.

У цій пісні – і в наступних – відбивається активний протест робітників проти соціальної несправедливості, зростання їх класової свідомості. Ці настрої особливо посилились на початку XX ст., зокрема в час першої російської революції 1905 – 1907 рр. і пізніше. Значний вплив на розвиток цього циклу творів мали революційні пісні, що набули в цей час винятково широкого побутування.

У Молочках на фільварку (Пісня про забастовку в Молочках).

Тут ідеться про страйк (в грудні 1905 р.) робітників панської економії в с. Молочках Янушпільського району Житомирської обл.

Ігнатівка – с. Гнатівка Уланівського району Вінницької обл.

Ой в Тлумацькім та й повіті (Пісня про Марка Каганця).

Напередодні і в ході виборів до галицького сейму (1908 р.) в ряді західноукраїнських сіл (Лядськім, Горуцьку, Коропці, Чернихові та ін.) посилилися революційні виступи селян, що нерідко супроводжувалися кривавими

– 276 –

сутичками трудящих з жандармами Та представниками реакційних партій. В одній з таких сутичок загинув активний діяч визвольного руху житель села Коропець Бучацького повіту М.Каганець. Про це і йдеться в даному творі.

Друкується вперше. Подається за архівним джерелом (рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського).

Долой панів, долой царя.

Пісня створена в Донбасі. Відома в кількох записах.

Ой у року штирнадцятом.

У цій пісні – і в наступних – відбились події початкового періоду першої світової війни 1914 – 1918 рр.

Як відомо, формальним приводом до війни стало вбивство (червень 1914 р.) сербськими націоналістами у м. Сараєво (Югославія) наслідника австро-угорського престолу Франца-Фердінанда. Про це, а також про тяжку службу солдата в цісарському війську, і йдеться в даному творі.

Ой у моїм городечку.

У цій пісні – і в наступній – розповідається про повстання українських селян (влітку 1920 р.) у районі м. Косова Івано-Франківської обл. проти білополяків, які на той час загарбали значну частину території України. Повстання було жорстоко придушене окупантами, що й відбилося в уснопоетичному слові цього краю (ширше про це див.: М.Нечиталюк. Народна пам’ять про гуцульське повстання 1920 р. «Жовтень», 1957, № 12, стор. 119 – 122).

Зелене, Красноїлля – навколишні села м. Косова.

Ой летіла зозуленька та й сіла (Пісня про Мельничука, Шеремету й Цепка).

Це пісня про героїчну «червону дванадцятку» – партизанський загін, що діяв у жовтні 1922 р. на Тернопільщині. Очолили цю групу повстанців, що складалася

з 12 чол., С.О.Мельничук, П.М.Шеремета й І.Г.Цепко. Партизани боролися проти польських окупантів. Та сили були нерівні. На початку листопада 1922 р. загін був оточений польськими жандармами. Ще раніше загинув І.Цепко, а С.Мельничук та П.Шеремета були

– 277 –

захоплені в полон і за вироком військового суду розстріляні у м. Чорткові.

Ці події лягли в основу п’єси українського радянського письменника М.Ірчана «Дванадцять» (1923), котрий, до речі, був особисто знайомий з героями-партизанами. М.Ірчану належить і нарис про дії «червоної дванадцятки» (див.: альманах «Західна Україна», ДВУ, 1927, стор. 303 – 322). Про ці ж події див. також: «Український історичний журнал», 1968, № 12, стор. 123 – 125.

Пісня виникла по свіжих слідах подій. Вперше була надрукована в канадській прогресивній газеті «Українські робітничі вісті» від 10 листопада 1923 р.; згодом була опублікована й на Радянській Україні («Література, наука, мистецтво» від 23 грудня 1923 р.).

А в неділю рано, як ми повставали.

У цій пісні – і в кількох наступних – відбились події визвольної боротьби населення західноукраїнських земель проти польської шляхти в 20 – 30-х рр. XX ст.

Белзець – нині с. Гончарівка на Львівщині.

Зійшло сонце, на могилі трава зеленіє (Пісня про товариша Омелька).

У пісні розповідається про вбивство (січень 1933 р.) поліцією в містечку Рожице Волинської обл. активного революціонера-підпільника Омеляна Степанюка, члена Луцького окружного комітету Комуністичної партії Західної України.

Наїхали кати в село.

Тут ідеться про придушення (червень 1935 р.) польською поліцією селянських заворушень в с. Боромель Дубенського району Ровенської обл.

Кругом неправда і знущання.

У примітці до даної пісні, що була одержана упорядником

від працівників Волинського обласного будинку народної творчості П.Романова та З.Лавренюка, зазначено, що запис даного твору зберігається у Волинському обласному державному архіві.

У неділю рано.

Про масове вивішування червоного прапора на знак протесту проти панського свавілля розповідається в багатьох

– 278 –

західноукраїнських піснях 30-х рр. Одна з таких подій знайшла своє відображення і в даній пісні.

Мировичі – село Турійського району Волинської обл.

Зібралося катство підпілля шукати.

Тут розповідається про каральні дії польських жандармів (1935 р.) у с. Обеніжі Турійського району Волинської обл.

У Лозянськім, за потоком (Пісня про опришка Липея).

У пісні розповідається про смерть (влітку 1935 р.) закарпатського опришка Ілька Липея, який діяв головним чином в районі села Волового (нині – селище Міжгір’я, районний центр Закарпатської обл.). Пісню записав збирач українського фольклору М.Л.Колесник (1896 – 1966), який особисто знав Липея і мав нагоду з ним розмовляти.

Лозянське, Репинне – назви навколишніх сіл.

Клевець – побратим Липея.

Це діялось не в Варшаві (Пісня про Івана Капрала).

У примітці до пісні дано пояснення вчителя с. Обеніжі Турійського району Волинської обл. (від якого й записано цей твір) Я.П.Сичика, що тут ідеться про арешт (26.VI.1936 р.) польськими поліцаями члена окружного комітету КПЗУ Івана Капрала. У примітках до опублікованих інших варіантів пісні уточнюється, що героєм пісні є житель цього ж села І.П.Брагнюк.

Ой у Мильцях, у містечку.

Тут висвітлюється епізод з діяльності (в 1937 р.) революціонера-підпільника Федора Тимощука, який активно діяв на Ковельщині.

Мильці – село Ковельського району Волинської обл.

– 279 –

Здано на виробництво 15.УІ 1970 р. Підписано до друку 27.VIII 1970 р. Формат 70Х 907з2- 9 фіз.-друк. арк., 10,53 ум.-друк, арк., 11,38 обл.-вид. арк., БФ 04871. Тираж 8000. Зам. 2355. Радянський письменник, Київ, бульвар Лесі Українки, 20. Одеська друкоофсетна фабрика Комітету по пресі при Раді міністрів УРСР, вул. Дзержинського, 24.